Я з дитинства на Тебе чекала,
Уявляючи наші ясні вечори,
І надію у серці плекала.
Мовчки сяяли зорі згори
Коли йшла я надвечір до луки,
Щоб зібрати букетик з волошок і трав —
Відкупитись від туги-розлуки,
У якій день за днем проминав.
Я щоночі молилася силам,
Що створили мене і навколишній світ —
Сталим, змінним, небесним світилам
І одвічному руху орбіт —
Аби наші з Тобою дороги
Перетнулися в просторі-часі скоріш...
Наді мною сміялися боги
З зафарбованих кіноафіш.
Я чекала на Тебе роками —
Вдень, ночами, узимку, на дворі, в саду —
Мозком, серцем, душею, руками, —
Щиро вірячи: Тебе знайду!
І колись восени ненавмисне
Ми з Тобою зустрілись під ритми дощу;
Серце груди зсередини тисне...
"Я нікуди Її не пущу!" —
Ці слова промайнули на думці,
А вуста, усміхнувшись, сказали "Привіт!
"Парасольки не маєш у сумці?
"То іди під мою!" — й цілий світ
Нам засяяв барвистим промінням,
Вітер ніжним теплом нас обох оповив,
Дощ поставився із розумінням,
Припинився й веселку явив...
(17 листопада '18 р.)