Нехай стирчать цвяхи в зап`ястях,
Струмком засохне кров між пальців
Десь на порозі смерті вранці,
Колись ковтну і я причастя.
Святе, останнє вже причастя,
Оцтом просочене вщент слово…
Як це душі моїй знайомо,
Сміх саркастичний замість щастя.
Нехай стирчать цвяхи, на згадку,
Про дружбу вмертвлену у зрадах,
Про мрії та любов в принадах
І фальш весняного світанку.
Про недовіру і байдужість,
Того, кому відкрив вмить душу…
Я залишити цвяхи мушу,
Аби собі привити мужність.
Нехай стирчать цвяхи, на пам`ять,
Як натяк на байдужість ближніх,
Забутих ворогів колишніх,
Що серце вже моє не ранять.
Нехай стирчать…І не виймайте,
Із болем також можна жити,
З ним краще інколи й творити,
Я майже звик до нього…Майже.
