Не дзвониш ти, i настрiй мiй
сьогоднi зовсiм по погодi...
Я йду по вулицi нiчнiй
у снiговому хороводi.
А снiг липкий в обличчя б'є,
i до кiсток проймає вiтер.
Ще вiдчай смутку додає:
навiщо я твiй номер витер?
В руцi тримаю поводок,
а поруч пес бреде тужливо.
Пробач, мiй друже: вiд думок
вночi заснути неможливо.
Ще трохи, Вiрний, потерпи –
не хочу йти в пусту квартиру.
Що значить бiль – не знаєш ти,
хоча любити вмiєш щиро...
А снiг мете... Душа болить...
Вертаймось, друже, все. Додому!
I пес зрадiв: вперед летить,
забувши начисто про втому...
Вже ранок... Снiгу намело!
Неначе в нас пiвнiчний полюс...
Дзвiнок. — Я слухаю, алло!..
Я знов живу! Твiй чую голос!