Врешті решт таки здійснилась мрія:
Йду з роботи – і небо голубе!
Місто весняніє й вечоріє,
сповнене автівок і юрби.
Люди, люди! Як же ж нас багато,
особливо у годину «Пік».
Зліва, певно, суне хтось рогатий…
ні, то парасолька пнеться в бік.
П’яна грубим голосом сміється…
Підлітки шумують до метро…
Хто ж усе це? – Мій народ, здається.
А таки ж і справді – мій народ!
Ось він, з переходу виринає –
безліч спин в одну коротку мить.
Є насправді те, що нас єднає?
Ну хіба, коротке слово «ми».
Хто з нас, може, праведник, хто Юда,
хто майбутнє творить, хто – краде…
А воно, напевно, якось буде:
добра мойра ниточку пряде.
Мабуть, хтось очікує найліпше,
Хтось не жде нічого, крім біди…
Мила весно! Ти собі теплішай!
Мила мойро! Ти собі пряди!