Десь блукає у світі самотня людина,
Час від часу врізаючи очі у небо,
Їй туди так потрібно якось полетіти,
І така очевидна у неї потреба.
Інша десь у віках заблукала навіки,
Кажуть їй: повернись, тут життя твоє справжнє.
А вона десь у тому загиблому часі
Віддає найдорожче, втрачає останнє …
А буває, що то все навколо забуто,
І думки усі вперто долають буденність,
В серце вкинуто з неї озера отрути,
І впираєшся серцем в модерну злиденність …
Раз зустрілися втрьох на життя перехресті,
Кожен своє приніс на своєму обличчі,
І долаючи нехіть, і долаючи впертість,
Пішли разом у світ по окремій дотичній …
Щось здобуто в віках, а за щось вдячні зірці,
Щось заховано цінне у власних думках,
Що за сенс у цій дивній надуманій трійці:
В них відсутній був втратити знайдене страх …
Що за сенс у багатстві, якого боїшся?!
Що за зміст у словах, що не варто казати?!
Ти багач, як віддати хоч крихту – злодійство?
Найбагатший – це той, хто готовий віддати …
і тоді здобутки перекривають втрати
