Ти — моя ненаписана пісня,
Я — творець вічно твій невідомий,
Між світами у маревах виснем
Незбагненно і вщент несвідомо...
Ми — розірвані лінії часу,
Навіки́ заблукалі у тайнах,
В інших альтернативах Парнасів
Наші музи над нами літають.
Колись може чиєюсь ти станеш
— Не моєю всеінфінітивно!
І сніжком, що не випав, розтанеш
У мені,
— Це, на диво, не дивно.
Грою слів божевільною хиблю
В бік примарно можливого чуда,
Дієслів брудо-римами сиплю,
Тішусь вперто, що гірше не буде...
Тільки спокій не хоче коритись,
Я не знаю, чого іще треба,
Крім звичайного — "просто змиритись",
Не чекаючи манни із неба...
Щось шукати там, де не потрібно,
Коли сенсу у цьому не мати
І хіба то науці подібно,
Слід — отак собі допомагати?..
Не важливо, солоним, чи прісним
Словом в інших піснях моїх блудиш...
Ти — моя ненаписана пісня,
І моєю ніколи не будеш.
