Природно котиться життя візок,
не прогнозує переміни.
Хоч дні перетираються в пісок,
вони ще не руйнують стіни.
Жива кохання дивовижна гра,
далеко ще примарні драми.
І клята пам’ять – самоти сестра
ще не наносить серцю рани.
Поріг не перейшла розлука ще,
фатальний крах містифікує.
Ще нам за щастя не вручили чек,
час-лікар душі не лікує.
Втім, вибирає ціль уже біда,
порозставляла скрізь радари.
Щоб увірватися, немов орда,
й раптово нанести удари…
Забрала осінь оплесків фурор,
сухою вохрою накрила.
Крах!
Щастя не відбудеться повтор…
Любов – міраж, якщо безкрила.