"Матусю, матінко моя",
у сні я знову промовляю.
То сплю я просто і не знаю,
що скоро прокидатись час,
і це був лише сон сумний,
що нагадав мені про тебе,
про день з дитинства той страшний,
як Бог забрав тебе на небо.
Час вже минув але так само
ти все ще снишся мені мамо.
У сні маленького мене,
синочком кличеш, обіймаєш.
Ах мамочко ти вже не взнаєш,
як тепло було на душі,
так тепло було та замало..
Мамо, так сумно у тім сні,
у всіх тих снах де ти мені
співала на ніч колискові
і я спокійно у любові
під них матусю засинав.
Я бачив маму на світанку,
я бачив маму як лягав.
Гадав собі, так вічно буде…
Але роки вже проминули
я вже прокинувсь і в минуле
сон відлітає в небуття.
Та й вже дорослий зовсім я,
і виріс так як є без тебе,
пішов без тебе у життя.
Гадаю інколи про себе,
а що як була б ще жива.
Та час пройшов загоїв рани,
давно немає в мене мами.
І вже не буде скоро снів,
не тебе мамо, не тих днів
мого щасливого дитинства,
яких вже майже не згадаю
та й думаю уже забув,
а ж доки знову спать лягаю.
і знов у сні с тобою мама
мій спогад став живий дитячий
моя рідненька, я так плачу.
у сні я плачу та сміюся,
не покидай мене матуся....