Моє родове гніздо тут, у Києві. Часом пригадую дідові сльози, коли він розбирав по цеглинці два будинки, щоб їх не знесли бульдозером. На всю нашу вулицю їх було лише два кам’яних: мого діда і мого батька. Великий на той час, на три кімнати на нижньому поверсі, з горищем, зручний дім діда і такий самий великий, до мого народження закінчений батьківський, у моїй пам’яті суцільно схожий на сучасні котеджі. Пригадую озеро, до якого виходила хвіртка нашого двору. Один хлопець навіть став кимось особливим саме тому, що жив у типовій дев’ятиповерхівці на місці, де колись давно стояв батьківський дім – понад озером, яке розливалось у окремі особливо повеневі роки так, що діду доводилося запливати у вікно на човні, а меблі виготовлювалися так, щоб їх можна було прив’язати до стропил, коли піднімалася вода. І рись у хлопця була, прямо як куниця в мого діда, знайдена пораненою у лісі та вихована у домі. Ми шукаємо щось спільне з людьми. І коли знаходимо, наділяємо це особливим сенсом, сакральним і непохитним. Навіть якщо все виявляється чимось, що й збігом складно назвати. Просто чіпляємося за факти, як за каміння й цеглини, коли сповзаємо у прірву самотності.
Нехай якими б ми не стали успішними й пристосованими, земля, на якій ми народилися, завжди ятрить душу, коли вона вже тобі не належить.
Пересохле озеро тепер гідне хіба що однієї прогулянки кругом берега на вигул собаки. А земля, в яку моя родина вклала цілі життя любові і праці, годиться на розташування великого торгівельного центру, що змінив на варті побутової інфраструктури колишні універсами. Так-таки не дарма моя баба була знатною торговкою. Бо й будинок побудований дідом за ту редисочку і морквочку, що вона люб’язно, без спеціальних знань про маркетинг, мила і в’язала у гарненькі пучки, айстрочки та георгіни обмотувала кольоровими «лєнтами». Я ті «лєнти» не раз відрізала собі для косичок…
Один прораб, що робив мені ремонт, виправляв, коли я свою квартиру називала домом. «Квартира», – казав він. «Ні. Дім.» – Відповідала я, бо ми побудували тут родину, бо мої діти повертаються сюди з любов’ю, бо нам усім хочеться пам’ятати те, що робить нас прив’язаними одне до одного, коли ми сповзаємо у прірву самотності.
(2019)
ID:
846870
Рубрика: Проза
дата надходження: 02.09.2019 11:32:37
© дата внесення змiн: 26.11.2019 14:33:10
автор: Світлана Ткаченко
Вкажіть причину вашої скарги
|
