Дуже тепло і нюдово
Легко
Ступаючи торкались
Десь прорипів паркет
Солодким відбило присмаком
Ваніль і шось з молоком
Сягаючи зорі в периметрі
Зумій не згубити себе
Втекти
І десь на океані
Може цілком ймовірно
зустріти такого тебе
Шкіра, очі і губи
Тут міліон
А щось видає..
Бурхливо.
...
Зелено. Душевно. Спокійно.
Бракує Зе і багато ромашок. Піони сумують такі заклопотані і сливи збоку падуть. Це навіть не витвір мистецтва, скоріше витвір життя. Канапа застелена зелено, мішок сушеня. Кришталева ваза і квіти. І квіти, і квіти і діти. Я казала шо «це моя Кала, моя Ромашка і Ружа моя». Зараз пташка. Хотілося написати що найяскравіша, з найбільшими крилами і покрита золотом, але скоріше це колібрі. Без розмаху, але завжди поміститься в кишеньку біля серця, повітряна.
Ті гори знають більше ніж все. Вони слухали все що я тоді говорила, а я розказувала довгі історії. Далекоглядні, своїми обіймами завжди манили, завжди були раді і просто були. Знаю, сюр, інакше не вмію.
І завжди манила дорога. Або туди, або звідти.
Коли сідало сонце і промені м‘яко огортали все довкола і ту «Помаранчеву» на Зе8, хотілося мріяти, плакати і багато думати. Сиділа обійнявши руками коліна, звела очі догори і дуже довго говорила, було про що, було про кого. Дякую, що.. а ні, не скажу, ми домовилися, я пообіцяла.
...
І знову чую голос. Потрібно йти. Потрібно бігти. Куверком, на долину. І світ обертом. І світ крутиться. І зараз. І нехай не перестає. Так добре. І так бракує тоді. І мого Зе8.
...
-обіцяй що прийдеш
-обіцяю..
