На лугу під лісом був мурашник – багатоповерховий. У ньому проживало понад тисячу мурах. Хоч комах було дуже багато, та жили всі вони в злагоді та дружбі. Рано-вранці вставали, подушки збивали, ліжка застеляли, сік трав’яний попивали. А тоді бралися до роботи, кожен до своєї. Хто будівельні матеріали зносив до будинку, щоби будувати житла тим мурахам, які мають народитися. Хто їжу шукав, приносив у дім, хто з неї обід варив. Хто в кімнатах прибирав, а хто діток доглядав. У вихідний комахи відпочивали, на травинки, що довкруж росли, сідали, діткам книги читали, спів слухали зусібіч пташиний, попиваючи сік горобиний.
Метелик Зеленосмугий Павич любив до мурашника прилітати, за її мешканцями спостерігати. Він помітив, що мурашки ніколи не сваряться, як ось сороки, наприклад, чи сойки, чи вони, метелики, часом. «Але чому? - думав він. - У них немає негативних чуттів? Вони такі добрі, такі терпеливі одне до одного? Не може бути, щоб не знайшлася сила, яка б їх спонукала до сварки. Треба щось таке придумати, щоб запалити злість у мурах. З такими думками метелик заснув. Вранці прокинувся, потріпав крильцями, потупцяв ніжками (це він так зарядку робив) і полетів їжу собі на сніданок шукати. В лузі, на яскравій червоній квітці, побачив мураху Дюдю, з якою був знайомий. Наблизившись, метелик мовив їй:
- Геть звідси. Це моя квітка. Я її ще вчора знайшов. А як не підеш, то крильми поб’ю.
- Та, будь ласка. Сідай собі на неї. Я іншу знайду, - мовила Дюдя і спустилася по стеблі додолу.
Націдив метелик з пелюстки квітки соку, випив. Посидів ще кілька хвилин на ній. А тоді знову полетів Дюдю шукати, мав ціль - її терпіння випробувати. Недовго літав, очі вивертав. Знайшов мураху біля калюжки. Вона в ній ніжки мила, бо їх забруднила.
- І калюжка ця моя, - мовив Зеленосмугий Павич, сідаючи біля Дюді. - Її мені вчора дощ налив, коли я його попросив. Іди звідси, бо крильми поб’ю.
- Нема проблем. Піду, й іншу собі знайду, щоб задні ніжки помити, бо передні й середні вже вимила.
Полізла мураха. Метелик змочив у калюжі кінцівки, посидів трохи біля неї і знову пустився в політ. «Цікаво? – думав собі. – Де зараз Дюдя, чим займається? Треба знайти її і таки вивести з рівноваги». Літав-кружляв вздовж і поперек лугу, кругами – малими й великими, знайшов мураху – за працею: збирала хмиз і зносила його на купку, щоб з неї зібране потім додому попереносити. Завдання таке їй дала головна мураха роду. Сів біля тієї купки Зеленосмугий Павич і каже:
- Це моє патичччя. Я його зранку спеціально порозсипав, щоб сушилося. Навіщо ти визбирала?
- Твої всі ці патички? Я не знала. Думала, вони нічийні, бо лежали врізнобіч. Як хочеш, я їх знову порозкидаю. Але вони вже, здається сухі.
- Залиши патички і йди собі.
- Гаразд. Піду, в іншому місці хмиз зберу.
Полізла мураха. Метелик не на жарт розсердився на Дюдю – не сперечається, не злиться, не відстоює свої права. Що за комаха така? Треба йому агресивніше, мабуть, діяти, подумав. Побити її крильми чи дім, де живе, розвалити. Може, тоді, нарешті, вступить з ним у двобій? Так і зроблю, вирішив. Але завтра. Зараз час додому летіти, бо сонце вже прощальні промені кидає на травку в лузі, на гілочки дерев, на потічок, що дзеленчить під лісом і ось-ось закотиться за обрій. Метелик, стоячи на листку лободи, підняв догори крила, потріпав ними й полетів до свого дому – спати. Вранці, зробивши зарядку й поснідавши, полетів туди, де стояв мурашиний будинок. Сила комах копошилися в ньому й побіля нього. Зеленосмугий Павич довго приглядався до гурту, та Дюді в ньому не побачив. Мабуть, полізла хмиз шукати під ліском. Метелик був рішуче налаштований зробити щось таке, що могло б розізлити мурашиний рід, й вирішив не зволікати з цим. Підлетів до їхнього будинку і почав крильми бити по ньому. Та не так просто було розвалити те, що будували мурахи. Вони міцно скріпляли всі будівельні частини між собою. Все ж один крайчик дому Павичу вдалося зруйнувати. Мурахи стривожилися. Вони розбудили голову будинку й розповіли йому про метелика-нападника. Той дав команду захищатися, кусати метелика. Тридцять три мурахи – захисниці дому, вилізли на метелика і почали його жалити.
- Ой-ой-ой» - закричав він. – Болить. Пече! Не кусайте мене більше! Змилуйтеся! Я більше небуду вас тривожити.
Мурахи перестали жалити Зеленосмугого Павича, та з його тіла не поспішали злізати. Тут Дюдя повернулася. Вона й справді ходила за пруттям під ліс зі самого зраночку. «Що сталося?» - спитала своїх родичів. Вони розповіли.
- Дюдьо! Скажи своїм родичам, щоб відпустили мене, - попрохав метелик.
- А ти не чинитимеш більше зла?
- Не чинитиму.
- Відпустіть його, - мовила мурашка. - Це мій друг. Він більше не буде руйнувати наш дім.
- Треба ще в Голови дому спитати, чи можна руйнівника відпускати, - мовив мурах Ах.
- Я йому зателефоную зараз.
Дюдя подзвонила панові Роді. Той дозволив кривдника відпустити, але сказав, що мусить патичків під мурашиний дім сьогодні наносити. Інакше воїни-мурахи його знайдуть і не залишать на ньому жодного живого місця.
- Обіцяю виконати наказ Голови вашого роду.
Почувши це, мурахи-захисники злізли зі Зеленосмугого Павича. Метелик вклонився їм і полетів. Свою обіцянку він виконав, наносив цілу купу патичків під мурашиний дім. Дюдю більше не випробовував, був з нею чемним, дружелюбним. Інколи запропошував мураху до себе на сніданок чи обід, інколи на прогуляну. Часом обоє і в ігри гралися – в «Піжмурки», в «Хованки» у лужку. Зеленосмугий Павич розповів про дружніх комах-мурах усім своїм родичам-метеликам. І тоді вони, зібравшись за великим столом-лопухом, вирішили, що будуть жити так само, як мурахи, тобто, не сваритися, а любитися, спільно на благо всіх трудитися.
ID:
848735
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Вірші для дітей
дата надходження: 19.09.2019 18:25:04
© дата внесення змiн: 11.09.2021 13:39:57
автор: Крилата (Любов Пікас)
Вкажіть причину вашої скарги
|
Гарні у вас казки..Ця теж цікава і повчальна! 
