Свіча горить, а вогник – синій-синій,
У ньому ніби теплиться душа,
Та не одна, а матері і сина.
У сина – вузлик з марлі й м'якуша.
Той хліб старий, не хліб уже, а глиця,
Як зморшки під очима у вдови,
На лики обернув прозорі лиця
Цей світ, що не впіймавши їх, зловив.
Тепер ніхто не просить, не голосить –
Там ситі люди, ситі навіть пси.
В стодоли зносять осінню покоси,
Тоді ж поїли псів і пояси,
Свої – своїх, натаскані чужими,
Свої – своїх до нитки, до кісток.
А потім: «виживали при режимі –
За спротив нам би смерть була чи строк».
Людьми заснули – нелюдами встали,
В страшні часи і звичаї страшні.
Так образ Божий, все ще позосталий,
Живцем вертівся в чорта на рожні.
Свіча горить. Ми згадуємо. Нині
Голодні ніби з нами за столом.
Здається, перед ними ми і винні,
Хоч нас тоді й на світі не було.
Марґо Ґейко
