У формі воєнній і мама і тато,
Любові до мене зовсім небагато.
І зустрічей мало, і ніжності трішки —
Усе в мене вкрала війна російська.
— Втомилася, мамо?
— Майже не спала.
— А ти, доню, як?
— На тебе чекала…
Я чула тривогу, і щось пролетіло…
До кого це, мамо? Мабуть когось вбило?
І котик злякався, собачка принишкла,
Лиш гучно шпаки щебетали на вишні.
— А хто посилає ракети ці, мамо?
Якщо в когось влучить, хіба це цікаво?
Я думала в казках лиш змії бувають,
вони малих діток для їжі вбивають…
Матусю, ти спиш?
… не встигла й поїсти…
А я притулюсь до тебе нишком.
Тихенько полежу, а кицю — на ноги...
Шкода, що назавтра ти знов у дорогу.
А тато вернеться, мовчазний, як завжди.
І буде у нього зброя найсправжня.
Він вб’є усіх зміїв, що в небі ширяють,
Нехай більш нікого вони не вбивають!
Щоб я не лякалась, і в школу ходила,
Щоб ти собі платтячко гарне купила…
— Яка ти тепленька, моя найкраща!
Я не віддам тебе змію, нізащо!
Вже й киця вмостилась до тебе під шию,
Яка ж ти, матусенько, в мене красива!