— І довго ти мовчатимеш?
Льохин охриплий голос зазирав у кожне вікно, відбиваючись луною у пожовклому дворику.
Але ніхто не відповідав Льосі. Загалом, він і говорив це до себе. Ніби з докором таким, образою і злістю. А що може бути гірше, ніж злитись на себе? Вину не перекладеш, не посваришся, не почешеш кулаки. Хіба об стіну чи боксерську грушу. Лишається кричати в пустому дворі на самого себе і марно чекати на відповідь. От і Льоха бив себе словом.
— Що ж ти за мудило такий, га? Ну вийди давай, поштовхаємся один на один? — він розлючено ляснув себе по щоці, та це не надто допомогло. Лють не минала.
П‘яне тіло хиталося від бордюра до бордюра і врешті прилягло на лавку.
***
— Катька, а ти довго сьогодні ще?
— Так, у мене проект недописаний. Там статистику зводити за рік. Не чекай на мене, йди спатки. Буду пізно.
Льоша сумно видихнув і сховав телефон у нагрудну кишеню. Хотів забрати її, але вже як є. Сама, отже сама.
Піднявся на другий поверх сходами, тихо провернув ключ у нових сталевих дверях. Дім. Пахне домом.
Відтоді, як вони почати жити разом, Льошці завжди пахло домом лише тут, лише з нею.
Катя вправно куховарила, та і він був не промах. Общажне життя навчить і не такому. Ось там з Катькою і познайомилися — на кухні. Готували потім одне одному, мінялися. Рамантіка, їй богу.
На кухні він і чекав на неї. Вдома, звісно.
Але вночі додому вона не прийшла, і вранці теж не знайшов він теплого тіла поряд. Телефон вимкнено, непрочитані повідомлення.
Поїхав раненько до неї на роботу, але й тут пусто. Не вийшла. Пішла вночі й не вийшла.
Олексій був невиспаний, а тут ще й таке. Батьки теж не в курсі, друзі не знають.
Поліція не допомагає. Лише увечері Катька знайшлася.
Синє опухле тіло у лікарні — це була Катька. Вночі хтось знайшов її на узбіччі, викликав швидку. Вона не говорила, лише кліпала мокрими очиськами. Лише побачивши ці очі Льоха одразу впізнав Катьку.
***
— І довго ти мовчатимеш?
Перед ямою стояв на колінах брудний побитий чоловічок у огидних вельветових штанцях і джинсовій куртці.
— Ти довго мовчатимеш, *** — сухо повторив питання Олексій, перевівши палець на спусковий гачок ПМа.
Чоловічок огидно рюмсав, але раптом підняв очі до Льохи і засміявся. Голосно, демонічно, ще огидніше.
Тіло важко впало у яму. Луною розлітався звук від трьох пострілів, здіймаючи вороння з верхівок дерев. Льоха ретельно протер ствол і загорнув його у ганчірку, аби скинути в найближчому ставку. Плюнув на тіло, швидко засипав землею. Ніхто не дізнається. Ніколи.
***
— Доню, а шо, сусіди казали, твій знову в запої?
— Мааам, ну буває в Льошки раз на рік. Він же нікому не робить зла, просто напивається. Ходить, говорить сам до себе. А потім цілий рік не п‘є. Ну шо ви його так?
— Може й так, Кать, може й так. Виходив же тебе тоді. Любить. Ой, добре, доцю, твоє життя. Все, дзвони мамі, па-па.
— Давай, мам. Ще наберу.
Катька виглянула у вікно. П‘яне тіло лежало на лавці і тихенько сопіло.
Це вже четвертий рік поспіль в один і той же день він напивається як чорт і все кричить на когось, кричить. Мабуть, після війни щось надломилося в нім, так вона вирішила для себе.
Катька лиш помітила, що зник пістолет, який Льоша привіз з війни і ховав у сейфі. Казав, що здав у поліцію, по спецпрограмі. Ну, щоб нічого не було за це.
ID:
860091
Рубрика: Проза
дата надходження: 02.01.2020 23:20:15
© дата внесення змiн: 02.01.2020 23:20:15
автор: Роман Глєбов
Вкажіть причину вашої скарги
|
