Колись малим я на порозі став:
Куди іти? До кого та для чого?
Двері відкрив, а розумом не знав,
Що стежка ця межи людей – до Бога.
Пішов у світ. У сиву далину,
На все життя покинув рідну хату.
Сірим струмком з гіркого полину,
Брала свій біг стежина в світ багатий.
Текла вона до безлічі доріг,
Вливалась в них для простору і руху,
Аби життя розпочало свій біг,
Зустріло радість, горе, щастя, муку.
Всього дісталось! А найбільш за все
Пізнав любов. Щасливу і не дуже…
І все, що з нею в білий світ несе
І злет до зір, і мрії, і байдужість…
Дав милість Бог, бо полюбив життя
Так як можливо було полюбити!
Коли наївне світле почуття
Давало сили після смерті жити.
Тоді як інші в розпачі німім
З життям прощались, падаючи в п’янку,
Продовжую боротися у нім,
Все вище й вище піднімаю планку!
Ні! Не хвалюсь! Живу, - не як усі:
Через «не можу», прагнучи до волі,
Навіть крізь сльози починаю сміх,
Аби душа не гинула від болю.
Стіни кімнати, двері та вікно
Для всіх доступні, радо відчиняю!
Бо що від Бога наче дар дано,
То по частинках іншим відділяю.
А ті частинки, - слово від душі,
Яке виношую у собі мов дитину
І буде воно жити у вірші
Навіть тоді, коли я світ покину.
До тої миті ще є шлях життя,
Ще є любов, кохання і надія.
На схилі літ це світле почуття,
Вже нас обох підтримує і гріє.
Моя стежино, дякую тобі
За кожну зустріч після літ розлуки,
За давні весни в сяйві голубім,
За миті щастя, боротьби і муки!
19.01.2020
