Не буди її, вранішня птахо...
Хай поспить... Не буди... Не буди!
Не виспівуй так дзвінко й завзято
І крилом не полохай біди!
Притомившись, не знала спочину...
Задрімала, лиш тільки змогла
Й через сон, крізь вогонь, йшла до сина...
Все шукала... Та врешті знайшла!
Це був він... Знову він... Сам у полі,
Серед диму і тисяч смертей...
Як ж забилося серденько болем
Й гіркі сльози... ті сльози з очей...
Ні, не бігла – летіла... летіла!
«Сину! Синку!.. Нарешті знайшла!»
Й обійнявши, пустити не сміла,
До душі притулилась душа...
Не буди ж її, вранішня птахо
Та крилом не полохай біди...
Не виспівуй так дзвінко й завзято,
Хай поспить... Не буди... Не буди!..