Золотоволосий гігант Брагі, той, який хвалився, що бачив доньок самого Ізміра – бога крижаної пустелі, дивився на мене своїми широко розкритими сірими очима десятилітньої дитини і щиро-щиро усміхався. З куточка губ йому витікала тоненька цівочка крові, малюючи на золотій бороді вигадливий багряний візерунок. Все ще так само мовчки усміхаючись, Брагі завалився на бік і впав долілиць на землю. Зі спини йому стриміло добрий десяток чорних туранських стріл. Я миттю зістрибнув з коня і кинувся до друга. Дарма… Золотоволосий ас Брагі в цю мить вже входив у славетну Залу Героїв у супроводі дів-войовниць, які несли його зброю та обладунок…
Тіло Брагі в повному бойовому обладунку асів лежало на дерев’яних ношах. Під керівництвом Крома було споруджене велетенське поховальне вогнище, дрова були щедро скроплені олією – полум’я мало сягати якнайвище. Афгули, перешіптуючись, з подивом зиркали на наші приготування. Ти напевно знаєш, книжнику, що афгули не спалюють своїх покійників і не ховають у землі, як інші народи. В камені важко копати могили, а деревини надто мало, щоб можна було спорудити доладнє багаття. Сонцепоклонники… Вони відносять своїх покійників високо в гори і вірять, що ті воз’єднуються на високій скелі із сонцем. Я бачив кілька разів ті висушені вітром та сонцем мумії. Хоча, значну частину просто скльовують стерв’ятники. Для вогнища Брагі ми зібрали все дерев’яне, що тільки було в поселенні столи, ослони, двері з хиж, все, що могло горіти.
Не було гучних промов, не було ні клятв, ні присяг, ні обітниць. Я просто сказав тихо:
- Прощавай, брате…
- Прощавай… - глухим відлунням повторив Кром і підпалив багаття. Я підніс до дров і свій смолоскип…
Ми з Кромом мовчки сиділи біля багаття, жували смажену конину та запивали її прямо з глеків хмільною афгульською брагою, яку вони роблять із меду диких гірських бджіл.
- Він був славним воїном, - порушив тишу завжди мовчазний кімерієць.
- Так, Кроме, Брагі був славним воїном.
- Він достойно жив і достойно прийняв смерть. Його боги в пошані схиляють перед ним голови.
- Все так і є, Кроме, все так і є.
Знову запанувало кількахвилинне мовчання. І знову його порушив Кром. Смерть Брагі зробила кімерійця на диво говірким.
- Брагі був нам братом… - почав він, але не закінчив фразу, а, замість того, запитально подивився мені у вічі. Ми багато років були разом, надто багато для того, щоб була потреба договорювати фрази до кінця.
- Так, Кроме, ми мститимемось за нього… Гей, Масуде, ходи-но сюди! – гукнув я вождя місцевого клану.
Смагляволиций чорнобородий афгул підійшов і легким нахилом голови виказав свою шану.
- Присядь з нами, Масуде, розділи з нами хліб, пригуби питва.
Ще раз шанобливо кивнувши, афгул взяв невеличкий шматочок м’яса та ледь вмочив губи у брагу з простягнутого глека. Ритуал виказання взаємної поваги було завершено.
- Масуде, скільки тобі потрібно, щоб зібрати тут вождів усіх кланів?
- Два дні, провідниче.
- Гаразд. Цієї ж ночі розсилай гінців. І нехай кожен вождь прихопить із собою сина, хто не має – брата.
Мовчки кивнувши головою, Масуд зник в темряві.
- Кроме, брате, ти вирушиш на Запорозку, і в гори Арімана, нам потрібна буде допомога мунганів. Пообіцяй Гледові та іншим мунганським вождям, що кожен, хто приєднається до нас, отримає таку винагороду, як здобич, яку він захопить сам. І… Ех… Як би нам став у нагоді зараз Брагі…
- Його нема, - прорік Кром.
- Так, нема, - усміхнувся я цій очевидній істині.
Через два дні вожді всіх тридцяти чотирьох афгульських кланів сиділи, переплівши за своїм звичаєм ноги, навпроти мого похідного шатра. Одесную біля мене стояв, поклавши руку на ефес кривого іраністанського меча, Масуд.
Я не був ні дуже красномовним, ні багатослівним:
- Слухайте мене, хижі птахи Іраністанських гір. Два дні тому мій брат Кром-кімерієць вирушив на північ із таємною місією, повернеться він через три тижні. Незалежно від того, яку звістку привезе брат Кром, ми, одразу ж після його повернення, вирушаємо у великий набіг.
Афгули загули схвильовано-радісно, я здійняв руку, щоб заспокоїти їх.
- Одразу кажу – багато хто з ваших воїнів, а, може, й вас вже ніколи пе повернеться до своєї хижі, ніколи не осідлає свого коня і не зросить лезо свого меча ворожою кров’ю…
Афгули знову загули, але цього разу вже не так радісно, як вперше.
- Тиша! – гаркнув я, а Масуд до половини витягнув свого меча із потертих шкіряних піхов.
- Ви можете вбити мене прямо тут і зараз, - продовжив я, дочекавшись прийнятної тиші, - Так, кількох з вас я заберу із собою у Країну Предків, але ви все одно можете вбити мене! І що ж далі?! Що тоді?! Ви знову будете нидіти тут падальниками, пожираючи стерво! І ваші сини будуть харчуватись стервом, і онуки, і онуки їхніх онуків! Якщо ж підете зі мною, то матимете стільки золота, що всі ваші коні не зможуть його вивезти, стільки прекрасних жінок, що вам не стачить волосся в бороді, щоб перерахувати їх! Вирішуйте! Хто згоден – підводьтесь!
Запанувала тиша… Лише шурхотіння ящірок та далекий клекіт орла порушували її. Повільно, несміливо озираючись навсібіч, один з вождів підвівся… Ще один… Ще… Ще… Я задоволено усміхнувся.
Та троє вождів залишилися сидіти непорушно.
- Ви не підете зі мною, - звернувся я до них спокійно?
Найстарший з них, із прожилками сивини в бороді, повагом підвівся й мовив:
- Ми звикли жити так, як жили наші прабатьки, ми звикли мати те, що дають нам боги та гори…
- Юетші… - додав він презирливо після короткої паузи, - Ми не ризикуватимемо життям заради тебе.
Жоден м’яз не здригнувся на моєму обличчі, хоч найбільшим бажанням було вихопити меча та встромити його під той кадик, який вже смикався у беззвучному смішку.
- Добре, я почув вас і поважаю ваше рішення, ви можете повертатись додому, до тепла своїх вогнищ та пестощів своїх дружин.
Двоє інших вождів теж підвелись і, з презирливими усмішками на обличчях трійця вирушила до конов’язі.
Тим часом я подав знак Масудові, щоб він нахилився до мене.
- Як тільки виїдуть з поселення – наздогнати і вбити, - скоромовкою шепнув у його вухо.
Масуд згідливо кивнув.
- Що ж, гірські вовки! – звернувся я до призвідців афгулів – Сьогодні ви – мої гості, запрошую вас переломити зі мною хліб та пригубити питва! А вранці ви вирушите до своїх поселень – гострити мечі, латати оладунки та відгодовати коней. І, щоб за ці три тижні – жодного пограбованого каравану! Жодного! Каральні експедиції туранців нам зараз геть не потрібні. Та і дратувати намарне шахиншаха Іраністану не варто. Нехай вівці думають, що вони в теплі та безпеці. А щоб ви більш серйозно ставились до мого попередження – ваші діти та брати залишаться в мене погостювати на цей час, - я криво усміхнувся…
Оті три тижні очікування Крома тягнулися довго, дуже довго, нестерпно довго… Бездіяльність вбиває воїна, книжнику. Не маючи чим себе зайняти, він починає думати, надто багато думати, думати про дивні речі, про те, про що ніколи раніше не думав. А думки, інколи роблять з людини ганчір’яну ляльку ще краще, ніж катівські батоги та кліщі. Ти знаєш, книжнику, вперше за ті чотирнадцять років я залишився наодинці зі своїми думками. За увесь час до того мені ніколи було думати так багато… То я втікав, мов заєць, гнаний хортами, я був зайнятий то порятунком свого життя, то відбиранням чужого, я постійно був у русі. Думки були короткими, чіткими, зрозумілими, як удари барабанщика, який відбиває ритм похідного кроку. А тут… Як щойно впійманий тигр мечеться по клітці, так я метався у невидимій пастці думок. Я не мав сили ні розламати, ні розігнути грати, щоб вирватися з того полону. Що ж… Мусив віддатись на милість невидимим катам. Та марно було чекати милосердя.
Ільдіко… Я ніяк не міг зрозуміти, що відчував до неї. Кохання? Ненависть? Коли думав про неї, то серце тужливо стискалось, я знав, я розумів, що разом нам не бути ніколи. Я втратив її, свою Ільдіко, свою кохану, втратив ще задовго до того, коли почув слова відмови. Знаєш, книжнику… мені тоді майнула одна думка – а я ж ніколи не цікавився Ільдіко за ті роки. Як вона жила, як їй велось, з чого раділа, за чим лила сльози оті чотирнадцять років? Мені боліло моє і я чомусь подумав, що моє, то і є її.
Мене боліло довгі роки, мене терзало, мене вабило, я прагнув… А чого хотіла вона?
О, ті думки… О, як вони розламували мені голову, як розривали серце…
Знаєш, книжнику, знати про щось і змиритися із цим – це зовсім різні речі, геть різні…
Я знав, що вона не буде моєю, але… Скрипів зубами, закидав назад голову і ревів у зоряне афгульське небо: «І-і-і-ільді-і-і-і-ко-о-о-о!!!»
То не був клич, спрямований до неї, то не був крик ненависті – я не мав ненависті до Ільдіко. Та й чи була вже в мені Ільдіко? Була… Була вічною раною, зяючою дірою в моєму серці…
Крик відчаю? Та ні, я не був у відчаї, бо знав, що робитиму далі.
То просто туга виривалася із моїх грудей і линула десь до безмовних зірок.
Люди, книжнику, в різні миті життя по-різному оцінюють свої вчинки. Це, ніби, як дивитись на якусь річ з різних боків. Подивись, наприклад, на якийсь донжон цього замку спереду. Що ти бачиш? Прямокутник із зубцями. Подивись на нього зверху – кільце. І жодна з точок споглядання не дає істинної картини. Щоб скласти уяву про справжній вигляд донжона, потрібно обрати певну точку в просторі, подивитися під певним кутом. Або знаєш… - Єздигерд усміхнувся, - Колись на базарі в Аренжуні один штукар розважав публіку тим, що давав подивитися у вигнуті певним чином поліровані бронзові пластини. Я дивився в одну і бачив потворного карлика із величезною, мов похідний гірканський казан головою та маленькими вушками. Той карлик кумедно вимахував тоненькими мов тростинки рученятами та тупцяв такими ж ноженятами. З іншої пластини на мене дивилося ще потворніше створіння – зі сплющеною видовженою головою, товстенним, мов колона тулубом і з кінцівками, як у слона. А вся штука, книжнику, в тому, що обидві потвори були моїм відображенням, мною.
І так воно все в житті – людина не завжди знаходиться в правильній точці простору, щоб побачити істинний стан речей або дивиться не в те дзеркало. Ми складаємо свої враження з того, що бачимо в певний момент… - король важко зітхнув і замовк.
Писець запитально подивився на нього, ледь-ледь повівши очима в бік глека з вином. Єздигерд, перехопивши той погляд, заперечно махнув головою. Кілька хвилин, не відводячи погляду і, не кліпаючи, він дивився чи то на полум’я світильника, чи то у простір крізь палацові стіни, крізь надміцні мури Хоршеміша, а, може, і крізь гори, пустелі та моря. Ніби підкорившись якійсь невидимій силі, що діяла на них обох, писець теж завмер непорушно, мов статуя.
- Нарешті Кром повернувся, - виринувши з тимчасової летаргії, король ніби пробудив до життя писця. Той знову швидко-швидко зашурхотів пером по пергаменту.
- Нарешті Кром повернувся. Він приніс добрі вісті: мунгани погодились підтримати нас. Своїми грабіжницькими набігами вони мали відтягнути туранські війська на північному сході та, частково, на півдні. Теж саме мав робити Глед своїми вилазками з гір Арімана.
Сатрапія Замбула залишалася віч-на-віч зі мною.
- Відпочивай, Кроме, ми виступаємо післязавтра на сході сонця.
- Масуде! Де, в ім’я Арімана, ти вештаєшся, афгульська собако?!
- Я тут, провідниче, - захеканий Масуд білозубо усміхався, без образ дивлячись мені у вічі.
- Масуде, гінців у всі клани, негайно! Післязавтра на світанку… В ущелині Червоних Каменів.
Масуд згідливо кивнув.
- Ще щось, провідниче?
- Нехай гінці перекажуть – хто не прийде – я не лише переріжу горлянки заручникам, я до останнього коліна винищу їх клан.
Масуд лише криво посміхнувся у відповідь, і, кивнувши, вистрибнув з шатра. Десь там, за пологом вже лунали його гортанні накази.
- Ти змінився, Єздигерде, - згори донизу зазирнув мені у вічі кімерієць.
- Світ міняється, Кроме, і ми міняємося разом із ним.
Синьоокий гігант тільки знизав плечима. Не було ні в його погляді, ні в голосі ні докору, ні захвату, ні скрушності, просто ствердження і так зрозумілого.
В ущелину Червоних Каменів прийшли всі клани. Шість з лишком тисяч голодних афгульських псів. Псів, бо вовками вони ще не стали.
Так, книжнику, туранці переважали нас кількістю, спорядженням, вишколом. То була одна з найкращих армій світу, добре навчена, добре озброєна, закута у добру броню. Нашою перевагою була раптовість і ще дещо…
Знаєш, книжнику, що слабкого робить сильним, а сильного – слабким? Жорстокість і страх. Жорстокість слабкого робить боягузом сильного.
Пиши, книжнику! Пиши! – очі короля запалали шаленим вогнем.
Пиши – мов потік гарячої лави, мов кара богів, скотився я з шістьма тисячами мужів з гірських схилів на голови жителів долини. Ми палили і витоптували кіньми їхні поля, ми руйнували їхні селища, ми гвалтували їхніх жінок на очах в чоловіків, а самих чоловіків після того вбивали. Страх! Всепоглинаючий страх я оселив у їхніх серцях! Я складав кургани з відрубаних голів! Мої коні омивали свої копита в крові! І, нажахані навіть не побаченим, а лише розповідями про побачене, туранські воїни самі складали зброю, а правителі міст відкривали брами, покладаючись навіть не на богів, а на милість переможця, мою милість. Пиши це, книжнику! Пиши – не стало вже малого юетші Єздигерда, не стало закоханого Єздигерда, не стало найманця Єздигерда, світу явився Єздигерд Кривавий.
Страх котився далеко попереду мого війська, до самої столиці сатрапії, до Замбули…
ID:
863016
Рубрика: Проза
дата надходження: 29.01.2020 23:56:57
© дата внесення змiн: 29.01.2020 23:56:57
автор: Котигорошко
Вкажіть причину вашої скарги
|
Думала - злість, та злість дурна, жорстокість - саме те слово.
, мені не жаль 
