Відрізнити мікрос від звичайного сну не так уже й важко. Не знаю, чи для всіх, для мене – так. Якщо ти засинаєш і потрапляєш у сон, в якому вже був, а, якщо ще й в той епізод, на якому сон закінчився минулого разу (насправді так буває ду-у-у-уже рідко), то знай – ти в мікросі. Уря!
Голова не боліла, зламаний ніготь на безіменному пальці лівої руки посіпував трішки (мабуть, зачепився за щось невдало, коли падав з ліжка). Я вже геть розімлів від тепла Наталчиного тіла і так, поклавши долоню на її живіт, заснув. Там і спати залишалося вже якихось годинки дві-три, а там і ранок, такий… Прогнозований чи що? Прогнозований, бо було таких ранків сто мільйонів тищ і буде ще сто мільйонів тищ. Однакових чи, майже однакових, з невеликими відхиленнями, типу, мініімпровізацій. І ніфіга та одноманітність ранків не напрягає і не набридає, бо ранок є ранок і як ти його ще урізноманітниш? Ну, хіба що зміною мелодії в будильнику, смаку зубної пасти і запаху освіжувача для туалета.
Ой, блін! Та у всіх ті ранки одноманітні!
О шостій тридцять дзвонить Наталчин будильник і вона встає. Власне, самого будильника я не чую, відчуваю, як вона злазить з ліжка, як хлапає босими ступнями в кухню і… І я знову провалююсь у сон. О сьомій дзвонить мій будильник, я розплющую одне око, беру телефон, вибираю кнопку «ПІЗНІШЕ» і знову провалююсь в сон. За десять хвилин з динаміка знову лунає MC Hammer-ове «U Can't Touch This». До ліжка підходить Наталка, цілує мене в скроню і шепоче: «Любий, вставай…» і я, зі стогонами і кректанням тисячолітнього діда, починаю виповзати з ліжка, мов ведмідь навесні з барлогу. Під монолог – «…І хто це придумав так рано вставати… хоч би раз дали поспати спокійно… задрало це все… здохнути б уже чи що...», я човгаю в туалет так приречено, як, певне, Ісус сходив на Голгофу, а Робесп’єр - на ешафот. Наталка геть не реагує ні на мої стогони, ні на кректання, ні на буркотіння. Не реагує, бо давно до того звикла, бо знає, що на дев’яносто дев’ять і дев’ять десятих – це «театр одного актора», що я просто «сова» і мені капець, як важко вранці підіймати свою дупу з ліжка і, взагалі, я люблю спати. Капець! Та я голюсь навіть, спецом, з вечора, щоб вранці зайву хвилиночку сну мати! А тому - просто мусять, зобов’язані існувати якісь супер-дупер таємничі сили, що ніяк не дадуть мені виспатись!
З туалета, вже вмитий і з почищеними зубами, але все ж так само приречено, я човгаю в кухню, схиляю голову на плече Наталці і стогну:
- Нату-у-усь… Може, ну його нафіг? Лягаймо спати…
Наталя акуратно звільняє своє плече від моєї голови, усміхається мовчки, і перевертає на сковорідці сирники, а я беру зі столу кружку з кавою, завбачливо наготовленою мені коханою (ахах! Їй більше подобається, коли я кажу «чашка», а я не кажу зараз, я думаю і вона не чує, бе-бе-бе!).
От не знаю я чи найперша кава за день найсмачніша. Ну, так, ну, так… Зварена коханою… І всякі там тралі-валі… Може, й так, може, й так… Я питиму каву протягом дня ще разів п’ять-шість, але… Але закурити хочеться увесь час з оцією найпершою за день кавою. Я скрушно зітхаю. Скрушно, бо кинув курити. В машині в потаємному «бардачку» лежить почата пачка сигарет – інколи я дозволяю собі викурити сигаретку. Але тільки одну, та й то – не щодня і, навіть, не щотижня. Боюсь. Я ж по пачці-півтори за день викурював колись.
Цікаво, а Наталка знає про ту пачку в машині? Мабуть… Або знає, або здогадується… Ну, я, ніби, й не ховаюсь від неї, просто так виходить, що курю тоді, коли її поруч немає. ХЗ, може, і в неї в сумці пачка сигарет лежить і запальничка?
Отакі-от ранки: будильники, пробудження, туалет, кава, з якою курити хочеться… Чим той ранок можна урізноманітнити? На чому зімпровізувати? Хоча… Бувало, що ми й імпровізували вранці... Та так, що й на роботу ледь встигали. Не скажу, що «по-молодості», бо ми й познайомились досить дорослими та, у всіх сенсах, сформованими людьми. Хоча… Все відносно. Ото й імпровізували. Та… Обставини міняються. Доімпровізувались.
- Саш, допив? Піди, малого збуди.
- Умгу, - я зробив останній жадібний ковток, настільки жадібний, що відчув на зубах гущу.
Он вона, обставина наша, посапує носиком в подушку. А от цікаво, він… Ні! Стоп! Не думати навіть! Не сміти про таке думати! Забути!
- Хлопчики, де ви?! – Наталка перебила мої думки і – слава Богу.
Малий встає так само важко, як і я. Ввечері його важко приспати, а вранці – підняти. В цьому він – татків синочок. У всьому іншому - схожий на матусю – так само красивий, як вона, так само надимає верхню губку, коли сердиться, так само…
Врешті, боротьба за ковдру малого скінчилась – я переміг і він, бурмочучи щось незадоволено, поплентався в туалет.
- Саш, що там?! Снідати йдіть.
- Ти кому оце зараз?!
- Тобі, кому ж іще. Сан-Санич вмився вже, зубки почистив?
Малого звати так само, як і мене – Олександром, Сашею і ми жартома називаємо його Сан-Саничем. Від того він неймовірно пишається і задирає догори свого трішки кирпатого носика.
- Малий, ти де?! Мама снідати кличе!
Двері ванної кімнати відчинились, вийшов Сан-Санич з вологим від води чубчиком.
- Поспати не дав! Ти… Ти… На тобі! – малий штовхнув мене кулачками в живіт. Я вдавано застогнав, перегнувся навпіл і гепнувся на підлогу.
- Пощади… Не вбивай… Я тобі ще у пригоді стану… - я простяг до малого тремтячу руку.
Він показав мені свого рожевого язика і чкурнув до кухні, заходячись реготом.
- Ну, от, що-небудь… Нехай вже Сан-Санич, а ти… Дорослий дядя… - Наталка з докором (таким же вдаваним, як і мої стогони) дивилась на мене. Я не знайшов нічого кращого, як теж показати їй язик і цмокнути в щоку.
Отак, з жартами та дуркуваннями минув і сніданок. Не люблю снідати, але… Для когось же вона готує ті сніданки. Тим паче, сирники – з малиновим варенням. М-м-м… Сама ж вона не любить його, через кісточки. Ой, сумніваюсь, що вона взагалі якесь варення любить, а малинове – то точно. Отже воно – спецом для мене.
Така вона штука – кохання. Це не лише взаємна пристрасть, потяг, а і якісь компроміси. І, от що характерно, не змушуєш себе до тих компромісів якимсь надзусиллям волі, а все якось само по собі стається. Ніби-то, ніхто нікому і догоджати не збирається, а догоджає. Як струмок сам собі пробиває дорогу… Ні, не так. Як вода набуває форми посудини, так і наші почуття набули форми нашої ж персональної «посудини».
Ранок-ранок… Такий, як сто мільйонів тищ попередніх та наступних ранків. Всі – у машину. Наталку – на роботу (в неї невелика сувенірна крамничка), малого – в садочок і… Сам – теж на роботу. Я – таксист. Звичайний таксист.
Не скажу, що то робота моєї мрії. Чесно кажучи, немає, певне, в світі жодної роботи моєї мрії, бо моя мрія – нічогонероблення, але… Таке вже воно, блін, селяві, як кажуть французи. І зарібок не те, щоб великий. ХЗ, може, мої дві вищі освіти і були б десь затребувані, але… Навіть Наталка колись сказала, що я схожий більше на водія маршрутки, ніж на викладача. Ай, просто не хочу я повертатись до викладацької діяльності – мозкотрах з боку учнів (а ще більше – начальства) моя нервова система вже не витримає. А тут… Як говорив герой одного мультика: «Крути баранку да помалкивай». Хоча, мовчати – це не моє. Сотні різних (правдивих і – не дуже) історій, тисячі анекдотів - все це до послуг клієнта.
Ось і Привокзальна – стартова позиція мого ненормованого робочого дня. В очікуванні клієнтів можна трішки подрімати. В динаміках співають Zeppelin-и, «Stairway to Heaven», в напівдрімоті я згадую події ночі.
Давненько вже мене не «вкидало» в мікрос. Мікрос… Це я сам придумав таку назву. Макрос – це наш світ, великий. Мікрос – той, в який я потрапляю інколи, маленький світ. Може, він, насправді, і не маленький, певне, що не маленький, але я перебуваю завжди лише в якихось окремих локаціях. Вперше я потрапив у мікрос років у… п’ять чи шість.
От дивно, я ніколи не бачив у мікросах дітей, живих дітей, здається, я розумію, чому…
Стук у вікно перервав роздуми. Я опустив скло – років тридцяти неголений чоловічина.
- Командире, в район ринку скільки?
- П’ятдесят.
- Поїхали?
- Поїхали…
Двигун мого «Гольфа» замуркотів, як задоволений кіт.
Далі буде
ID:
867072
Рубрика: Проза
дата надходження: 06.03.2020 11:59:26
© дата внесення змiн: 18.04.2020 02:57:07
автор: Котигорошко
Вкажіть причину вашої скарги
|
Дякую, Зоє 
особливо про воду і посудину сподобалось.
