Не знаю, що це за тварина.
Можливо зомбі, не людина,
Бо в тих очах вогонь згаса,
А на губах бринить роса.
Іде - ступає тяжко, гучно,
Бо не живе - існує штучно.
Воно ще тепле чи вже ні?
Ховає темне щось на дні.
Жага лиш інколи пробудить,
Його уже від світла нудить,
Бажає крові, сліз і поту.
Уникнуть тяжко цього гноту.
А потім знову ми у тиші,
В норі сидим, неначе миші,
Усе чекаєм - вкусить нас
І ще не раз цей буде час.
Йому все якось невтямки,
Що рве мишей тих на шматки.
Колись зкусає, зріже, з'їсть,
У нім вирує чорна злість.
Вони це терплять, сірі звірі.
Бо знають, що у певній мірі
Без них не може бути жах
У зомбі ще й поїде дах,
Якщо залишиться один
І без червоних їх краплин.
Увесь неначе у полуді,
Потоне він у цьому бруді.
Минуть роки, та дні, й години.
Коли засне все від людини,
І навіть миші утечуть,
Осики з нього проростуть...
