У царстві птахів про неї зухвало цвірінькали:
«Незграба така, безголОса, ворона-вороною»…
Та дівчина-пташка росла і мінялася вродою,
Ішла до мети за руку із добрими вчинками.
В парі із Вітром, якому колись не належала –
Розправила крила, здійнялась у вись понад хмарами.
Красою душі й солов‘їного голосу чарами
Пташка, немов чаклувала і ніжно тривожила.
Квіти барвистого царства із неї сміялися:
Казали – «Зів‘яне вона, пропаде, не розквітнувши…»
Та якось притихли, пелюстками в небо поглянувши.
Врода її промениста яскраво світилася.
Квітка-зоря в одну мить стала сонцем коханому,
З яким так хотіла раніше зустрітись хоч поглядом.
Тепло її серця й душі рятували від холоду
Всі, хто сміялись раніше, згорали від сорому.
Віра у мрію - була її внутрішня сила
Крізь терни життя до мети її Доля вела.
На слави своєї червону доріжку ступила -
У світлі софітів засяяла зірка нова.