Алехонтова ніч у молочнім блукає тумані,
Голубі діаманти розгубилися в перлах роси,
І стою я один на козацькому сивім кургані,
Відірватись не можу від цієї земної краси!
І немов уві сні я полинув в далеке минуле,
У козацьку добу, у ті, славою вкриті, роки.
І немов би століття назад в одну мить промайнуло,
І на Хортиці знову запорізькі живуть козаки.
В Алехонтову ніч ковалі споконвіку не спали,
Все кували вони й гартували кривулі-шаблі.
І до самого ранку в горні на вогні чаклували,
Щоб булатная криця козаку помогла в боротьбі.
І козак молодий, осідлавши коня вороного,
Брав із рук коваля у горні розігрітий клинок,
І по березі мчав від порогу і до порогу,
У тумані густім загартовував сталь козачок.
Алехонтова ніч бува один раз лиш на літо,
Апогеєм добра і краси нашій рідній землі,
У цю ніч все молочним туманом повито,
І витьохкують музику літа співці – солов’ї.