Всі ми, мабуть, хоч і не часто, та згадуємо роки свого дитинства. У когось дитинство було нелегке, а в когось - світле і хороше в залежності від обставин.
Я народилась і виросла в селі. Село любить рано вставати, разом із сонцем, особливо коли розпочинаються роботи в полі. І коли мені було років шість, я прокидалась разом з мамою. Ми жили біля річки і мій обов’язок був - гнати гусей на воду. По луках стелився туман, роса мила голі ніжки. А над річкою сходило велике червоне сонце. В очереті співала якась пташка, тільки жаб ще не було чути - мабуть ще спали. Кожен день бачила це і кожен день я всьому цьому посміхалась, радісно було, і красиво.
А одного недільного ранку до нас приїхав мамин брат. Дядько весь вік пропрацював біля коней, і коли він приїздив до нас, я любила з ним кататись, коні в нього були завжди гарні і слухали його. Цього разу ми поїхали до села Ряськи, де колись народилась і жила моя мама. По дорозі мама з дядьком щось згадували, та мені нецікаво було їх слухати - був другий інтерес. Я стежила за невеликими хмаринками, які потім перетворювались у казкових героїв. Коні повільно їхали степом, і я бачила, як через дорогу перебігла мишка, як зайчик сполохано пострибав у лісосмугу.
А коли ми під лісом на галявині зупинились перепочити, я від радості не знала що робити. Трава була вища за мене, а в траві було стільки квітів! Співали пташки, зозуля кувала. І ти, матусю. тоді зробила мені дуже гарний віночок із квітів, він був навіть важкий для моєї голівки, бо ти хотіла всі квіти вплести своїй донечці. Ти, матусю, наділа той найкращий вінок і сказала: «Ти в мене донечко, як лісова царівна!».
Та ось ми приїхали. Мама бере мене за руку і ми заходимо на подвір’я. Гарна нова хата, коло хати - жоржини, мальви. Дивлюсь на маму, а в очах в неї сльози, і вона йде далі до великої старої груші. Обняла стовбур і гірко заплакала.
Добре пам’ятаю, як я тоді здивувалась і розгубилась, що вона плаче над деревом, адже нас ніхто не скривдив. Я сіпала маму за спідницю і допитувалась чого вона плаче. Мама пильно подивилась на мене і сказала: «Немає вже донечко, нашої батьківської хати, а цю грушу посадили мої мама і тато, коли я народилась. Вже нікого немає, батьків немає, а груша ще жива!».
Жива груша. Я підняла голівку і дивилась, як на ній тріпотіли листочки, шуміли кроною, мовби щось розповідали. Крізь листя блищали сонячні промені. Мама була поруч зі мною - така ласкава, добра, найкрасивіша у світі! Стільки житиму, буду я. мамо, пам’ятати руки твої, які завжди пахли чимсь особливим – полем, хлібом, травою. Руки, які завжди зігрівають і бережуть нас від усього лихого.
І зараз, коли в мене вже дорослі діти, мені так хочеться, щоб ти вічно жила, мамо. Адже тепер ми збираємось на твоєму подвір’ї під грушею, яку ви з татом посадили, коли народилась я. І найбільше земне щастя – коли ми всі разом живі і здорові - батьки наші, діти наші.
ID:
902337
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Оповідний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Присвячення
дата надходження: 24.01.2021 14:11:44
© дата внесення змiн: 24.01.2021 14:11:44
автор: Новікова Любов Андріївна
Вкажіть причину вашої скарги
|
