Смерть гуляла серед парку,
Розглядаючи весну,
Та й присіла там на лавку,
Бо побачила красу.
Кожен янгол-охоронець,
Крила пишні розпустив,
Прикриваючи всіх поруч,
Проходив хто лиш хотів.
Одиноко стало смерті,
Біля неї - тільки страх,
І кричить серед алеї,
Перебитий сірий птах.
Він страждає там від болю,
Перехожим - все одно,
Заклопотані собою,
Всі проходять, як на зло.
Смерть дивилась на страждання,
Встала, тихо підійшла,
Відчувала вже бажання,
Бо там плакала душа.
Простягла худющі руки,
Птах покірно ліг туди,
Тільки дівчинка маленька,
Встигла вихопити з них.
Янгол став там-охоронець,
Попросив лиш: "Не бери,
Ми подбаємо, ми в поміч,
Дуже прошу - відійти".
Відступила смерть старенька,
Сумно стало - знов одна,
Тільки дівчинка маленька,
Їй дарунок принесла.
"Ось тобі - це мій ведмедик,
Він зі мною кожну мить,
Та тобі це більше треба,
Ну тримай і посміхнись".
Йдуть дощі, а серед парку,
Смерть з ведмедиком сидить,
Розглядають разом хмари,
Є тепер з ким гомонить.
Зворушливо до сліз. Ходить, бродить скрізь недуга
Вже шукає ковід друга
зазиває сметрі в гості
Хто б їм поламав всі кості...
Щоби жили й не тужили...
Щоб життю лише раділи!
Вірш дуже сподобався, Дякую!
