|
Я не людина. Якось так склалося, що не вдалось народитися людиною. Добре, що не котом. А то й ще гірше – якоюсь мурахою чи бджілкою. Ото б вже не мав спокою та спочинку ні на хвилину.
Я вважаю, що я добрий пес. Але почнемо усе від початку …
Я народився якось дивно … Чому так? Бо усі мої брати і сестри поспішили народитися одразу, а мені все якось видавалося надто швидким, страшним, …. Тож я почекав трішки, що вони там назовні скажуть. А як почув, що все добре, то й собі поспішив …
Що ж, перші два місяці були зовсім непоганими. Багато місця, швидкі і прудкі товариші по іграх, цікаві нові запахи … Потім один за одним почали щезати мої родичі. Якась трішки вайлувата тітка забирала їх у зовсім неґречний спосіб і відносила у якусь нову величезну рухому коробку. Потім коробка рушала з місця і нас ставало менше. У коробки був зовсім неприємний запах. Зрештою, я залишився один. Тепер я починаю розуміти, чому так склалося. Я надто підозріло іноді лежав нерухомо, просто дивлячись у небо чи кудись у далеч на дорогу. Їм видавалося, що я хворий … Зрештою, і мене забрали …
Дівчинці я спочатку не сподобався, але дещо пізніше вона почала тягати мене з собою на руках мов якусь ляльку. Ніхто не міг їй нічого сказати всупереч, оскільки це одразу закінчувалось сценічним криком, витерпіти який не могли не лише тато з мамою, але й дещо спантеличені сусіди.
Так тривало ще кілька місяців і зрештою я не витерпів. Крізь отвір у брамі я вибрався на вулицю та й пустився утікати світ за очі. В мене не було розуміння, що собою представляв цей світ за брамою і як він може до мене поставитися … Але тоді відчуття свободи наповнювало груди, а нові краєвиди та запахи заполонили усю увагу.
Так було до вечора. Потім настало відчуття голоду. Більшість людей, що проходили повз, жалісливо цмокали, навіть гладили, але жоден так і не приніс щось попоїсти. Голодна холодна ніч застала серед кущів зі сміттям, де можна було щонайменше заховатися. Зі сторони села чулося підвивання, іноді гарчання, врізався в вуха котячий крик, не була проти попоїсти і сова …
………..
Собаці теж потрібен друг. НІ, це зрозуміло, що собака – не людина. Але друг, він потрібен будь – кому і завжди. Дивина, але таким другом мені став бродячий кіт.
Ми зустрілися якось випадково. Та й негоже собаці водитися з дрібновухим. На щастя, ми забуваємо про такі дурниці, коли нам потрібен друг.
Кота звали Арчі. Ні, він не сам про це сказав. Так його називали діти. Це наче скорочено від Арчибальд. Але доволі таки солідно. Кіт не боявся собак. Собаки боялися його. Його ставлення до мене було … ніяким. Жодної загрози, жодної користі … Він навіть поділився учора їжею. Чому? Може, щоб я щез з його щасливого краєвиду? Може, надоїв своїм жалісливим виглядом. Я запам’ятав …
А сьогодні на Арчі напало троє псів. Троє великих вгодованих псів. Господар цього зоопарку курив цигарку метрів за двісті, ні на мить не переймаючись долею якогось бродячого кота. Хай собі «песики» розважаться …
……………….
Я пес. Ні, я, звичайно, не надто мудрий пес. Бо інакше б не пішов добровільно жити на вулицю. І мені всього лиш рік. Я ніколи в житті не вимовлю своєї гордої породи ротвейлер … Щоправда, неймовірно вимазаний, втомлений, голодний в будь-який час дня і ночі, коли не сплю.
Але я не з тих, хто кидає своїх друзів. Навіть, коли вони ще не знають, що я є їхнім другом.
Так, що вони там роблять … Ричать? Ну це ми вміємо. Показують зуби? Це добро теж на місці … Тож уперед.
……..
Чорно-сіра маса увірвалась поміж здорованів. Звичайно, без несподіванки годі було виграти. Але гострі зуби одразу почали свою справу. Кусати болюче мене навчили ще смішні родичі, не знаючи, щоправда, що мені це зовсім не подобається.
Жалюгідна трійка з писком порозліталася в боки. «Чия страшна псюка?» - почувся не менш противний голосок панка з сигаретою. У цього здорованя виявився на диво писклявий голос. «Мотаємо ноги», - підказав кивком голови Арчі. Друзі утікали в напрямку покинутих хат. Їм було і сумно, і радісно водночас. Тепер їх було двоє.
……………………………….
В крайній хаті жило циганське дитя. Зовсім само. Їй було якихось неповних чотири роки. Так сталося, що з табору ніхто не підібрав. У селі її просто ще не бачили. Та й не надто хотілося, мабуть, бачити.
Можливо, просто вважали, що десь таки існують її батьки, які в якийсь спосіб мають про неї піклуватися.
Так сталось, що ці троє зібрались в одному будинку. І мабуть, усім разом і кожному окремо потрібен був друг.
……………….
Її звали Марі. Сьогодні її ледь не упіймали. Спас Чорний. Це так вона мене назвала. В крадіжці їжі, звичайно, немає нічого доброго. Але що поробиш, коли голодний …
Продавець болісно стиснув руку Марі і тягнув її у комірчину в кутку ринку. Там закривали місцеву собаку, що вночі стерегла ринок. Чорному було достатньо лише рикнути. Рука опустилась і Марі швидко утекла. Але тепер настали важкі часи для Чорного. На нього полювали усі … Поліція, продавці, надміру екзальтовані жіночки, охоплені не існуючим жахом дикої собаки … На щастя, вполювати Чорного не вдалось нікому. Неймовірний нюх і уважні майже людські очі … Хіба такого уполюєш?!
……………….
Ринок горів. Хтозна чому … Можливо, тут один з місцевих олігархів захотів побудувати чергову багатоповерхівку, а може просто співвласники не погодились між собою щодо розподілу не таких вже й великих грошей …
Біда у тім, що всередині палаючого ринку загубилася дитина. Яку так ніхто і не знайшов. А зайти всередину не наважувався ніхто. Сусідські діти, що мали б опікуватися, злякано крутилися навколо. Батьки були далеко …
…………………….
Марі, Арчі та Чорний стояли неподалік. Їм теж було важливо. Вони брали там їжу. В який спосіб? Це не має значення. У них не було іншого способу.
Вони знали, про кого йдеться … і вони знали, де міг бути хлопчик.
«Давай, Чорний. Ти мусиш».
………………
Я пес. Більше того, я бродячий пес. У мене немає дому, який можна втратити. У мене немає господаря, який мав би мене годувати. Але у мене є друзі. Я їх ціную. Я їх боюся втратити. У мене є ці вулиці, це ранкове сонце, яке так млосно гріє уранці, у мене є гострі зуби і міцні лапи, щоб захищати своїх.
А хто мені свої? Ті, хто не вчинив мені зла. Може, ця дитина колись любитиме свого собаку, якщо я сьогодні врятую її …
………………..
Величезний чорний пес, застрибнувши у палаюче вікно, мов влетів на територію ринку. Чорний шукав дитину. На жаль, його нюх зовсім не став в пригоді. Всюди дим. Не видно майже нічого. Але чути … Десь там в кутку чути плач … З полум’ям на спині Чорний виглядав якось вже зовсім страшно та навіть трішки фантастично. Накривши курткою обпечену шкіру, малий видерся Чорному на спину і міцно обхопив її руками. Пес, не тямлячи себе від болю , зірвався з місця і кулею вилетів крізь палаючий отвір.
……………….
Чорний лежав на порозі покинутого будинку. По обличчі Марі рясно текли сльози. Арчі не знаходив собі місця. Вони втрачали друга. Пес уже навіть не міг піднятися на лапи. Сьогодні продавці з ринку самі знайшли Марі і назбирали їй цілу сумку продуктів. Іншим разом, усі троє були б щасливими. Сьогодні уже ні.
Раптом повітря прорізав звук сирени. Виявляється, до собак так само приїжджають швидкі. Особливо до таких.
…………….
Вони тепер живуть разом. Двоє батьків, Андрійко, зовсім не схожа на себе колишню Марі, Чорний і Арчі. Двері на вулицю завжди відкриті. Але Чорному нема там що шукати. Він вже все знайшов …
………….
Я пес. У мене є гострі зуби, міцні лапи і велике собаче серце. Воно стукає і іноді болить. Люди, пам’ятайте про це ….
ID:
912850
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 04.05.2021 20:24:09
© дата внесення змiн: 04.05.2021 20:29:28
автор: Дружня рука
Вкажіть причину вашої скарги
|
Щемно про життя собаче. А дехто з людей навіть про таке і не задумуються, на жаль. Гарна проза. 
