Le vase où meurt cette verveine
D’un coup d’éventail fut fêlé ;
Le coup dut l’effleurer à peine :
Aucun bruit ne l’a révélé.
Mais la légère meurtrissure,
Mordant le cristal chaque jour,
D’une marche invisible et sûre
En a fait lentement le tour.
Son eau fraîche a fui goutte à goutte,
Le suc des fleurs s’est épuisé ;
Personne encore ne s’en doute ;
N’y touchez pas, il est brisé.
Souvent aussi la main qu’on aime,
Effleurant le coeur, le meurtrit ;
Puis le coeur se fend de lui-même,
La fleur de son amour périt ;
Toujours intact aux yeux du monde,
Il sent croître et pleurer tout bas
Sa blessure fine et profonde ;
Il est brisé, n’y touchez pas.
Тобі, моїй єдиній в цьому світі,
подарував колись вербени квіти.
У вазу кришталеву на вікні
ти воду наливала при мені.
Розбита ваза
Тобі, моїй єдиній в цьому світі,
подарував колись вербени квіти.
У вазу кришталеву на вікні
ти воду наливала при мені.
Пройшла доба і бачу, мов сьогодні,
стеблинки висохлі на підвіконні:
у кришталевого крихко́го скла
ти непомітну тріщинку знайшла.
Недбалості лиш мить і ось біда:
зів’яли квіти, витекла вода.
Пройшли роки. Хоч прикрість пережита,
ту вазу не торкай – вона розбита.
Так серце твоя лагідна рука
торкнула, зникла, тільки не зника
на ньому слід. Воно живе й надалі,
приймає в себе радощі й печалі
і вже наза́вжди береже в собі
і радість зустрічі й розлуки біль…
Та тільки почуттям воно закрите:
його ти не торкай – воно розбите.
