Сам стою я у долині
поруч ненаситні тіні,
що розлючено кружляють
і прорватися жадають.
За плечима куца стежка –
недоплетена мережка,
в світ живих, де вранці сонце
заглядатиме в віконце.
А з собою тільки маю –
серце, що вогнем палає.
В полум'яному світінні
назавжди зникають тіні.
І допоки серце б'ється
стежка за плечима в'ється.
Може знайдуться охочі
заглянути смерті в очі.
Як шкода, що по стежині
не пройти простій людині.
Все живе одразу гине
у долині смертних тіней.
Тож доводиться стояти
наче непорушні грати,
бо безсила темна зграя
доки мій вогонь палає.
