Закінчив свій буремний шлях якийсь чи не дуже відомий, а може й дуже актор радянського кіно з українським корінням. Одним словом, "артист". Але що поробиш?! Так прописано кожному. Долетів до Небес та всівся на камінь спочити. А назустріч йому з іншого боку вусатий чолов’яга. Серйозний такий чоловік. З люлькою, у вишиванці, з козацькими вусами. Актор хоч і народився в Україні, хоч і піснею рідною тішився на свята за плящиною, та не надто цікавився усім українським. Тож не упізнав. Все більше російським останнім часом переймався. А той чоловік з якогось дива вирішив поговорити.
- Здоров був, чоловіче, чи давно уже в нас?
- Та от, щойно прилетів. Так сказати «прібил на новоє мєсто служби».
- От тільки не крути біля мене язиком. Говори, як мати вчила. Я ж бачу, що до родича сів. Як називаєшся?
- Я народний артист такий-то й такий.
- Ну раз артист, то мабуть в театрі грав. А кого грав?
- Грав офіцерів, солдатів, простих робітників.
- А якої армії?
- Радянської.
- Ну то ти не артист, а пропагандист.
- А ви, пане, я бачу, з тих – з націоналістів.
- Я з україністів, дорогенький.
- І що там на Воротах питають? Чи Вас ще туди не пускали?
- Та ні. Був, був. Що питають? Чи служив рідному народу? Чи батьків шанував? Чи дітей ростив? Чи землю рідну не знапастив?
- Ой, служив я … Тут у мене все добре.
- А я от не відчуваю, що у тебе все добре, чоловіче. От батьки твої від чого з України до московитів утікали?
- Так від голоду. Часи були важкі.
- А голод у житниці Європи де взявся?
- Ну я в це питання не заглиблювався.
- А чого ж ти, українець, дітей рідних рідному не вчив?
- Та бо не було де …
- Тож ти якийсь несправжній, як я бачу. А як Україна зараз? Сотні років там не був. Чи небо все ще синє, чи поля ще широкі, чи Дніпро гуде? Чи в мирі?
- Та де ж у мирі. Війна у ній.
- А ти чим поміг?
- Та я там не живу. Я більше московський.
- О … та я бачу ти, братику, зовсім про рід свій забув. Ще й може царя московського хвалив.
- Та не царя, а президента. Так, хвалив. Бо рятує велику країну. Єдина надія на нього.
- Тьху на тебе, враже. Таких до раю не пускають … Не маю більш для тебе слів.
Пішов козак в один бік, а артист в інший. Оминув вогнище. Біля нього кобзарі сидять. Багато сидить.
- Доброго вечора, діди! А де ж вас так багато взялося?
- Та ми всі з одного часу. Зібрали нас якось і кажуть про московську владу ходити і розповідати. Що то так добре та гарно. А про таке навіть пісню не складеш. Від брехні розлітається. Тож нас усіх і постріляли. А ти, чоловіче, бачимо, вперше тут.
- Та вперше. А що ж вас не впустили?
- Та кажуть, зачекайте, діди, там в Україні з правдивим словом так зле, може Вас ще назад доведеться відправляти. А ти, чоловіче, поспіши. Святий любить вранці каву. А по ній має хороший настрій. Може й проскочиш.
Пішов артист далі. Багато кого ще зустрів. Футболістів, бо збірна погано грає. Викладачів та вчителів, бо про фах свій часто забувають. Лікарів, пожежників. От тільки мера жодного не зустрів. Борони боже від їхніх порад. А усі інші хай почекають ... Рятувати ж комусь треба. Тож сидять і шепочуть ночами, сняться то́му, хто ще не зовсім совість утратив. Та й спокою не мають. Але терплять, бо ж Україні треба.
Петро сидів не на троні і навіть не в кріслі. На якійсь дошці. Каву любив, бо думати допомагала.
- З чим прийшов до мене чоловіче? Що несеш за плечима?
- Роки служіння Батьківщині.
- Ой зачекай. Подивлюся, що то в тебе за батьківщина. Якась чужа. Нещира. Думками горбата.
- Яка була. Яку обрав і яка мене обрала.
- Та ні, її не вибирають. А та, що тебе обрала, сумна якась. Іди, чоловіче, он туди до кобзарів. Сто років з ними пісень поспіваєш. Потім он туди до українських поетів. Отих, що їх твоя нова батьківщина постріляла. Ще сто років з ними поживеш. Он там, книжки бачиш. Що їх твоя нова "батьківщина" попалила. Їх ще усіх перечитаєш. А потім козака знайдеш, якого не упізнав. Як скаже, що ти душу свою відшукав, то тоді знову до мене. Подивлюсь, чи вже не така дірява, як зараз. Приходь якраз по каві.
Вчинив Петро стовпотворіння,
Хоч може й цього не хотів,
Зганьбив безглузде говоріння
З порожніх душ порожніх слів.
Сидіть отут, не поспішайте,
Бо щось затих ваш рідний край,
Йому думками помагайте,
Хай зачекає трохи Рай ...
А тих уславлених, чванливих,
Земною славою чужих,
Женіть від мене полохливих,
Не люблю слухати німих ...
ID:
915972
ТИП: Поезія СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний ВИД ТВОРУ: Вірш ТЕМАТИКА: Філософська лірика дата надходження: 05.06.2021 22:11:08
© дата внесення змiн: 06.06.2021 10:49:06
автор: Дружня рука
Вкажіть причину вашої скарги
|