«Світильник гасне, ґніт чадить
Уже у сутінках…»
(Йосип Бродський)
Птах не кричить – бо тьма,
Світильник гасне,
В душу як слимак
Вповзають сутінки –
Хай не осінні і нехай густі,
І хай нагадують безодню
Моря,
Де почвари світять
Вогнем холодним.
Йду в пітьму,
Як йдуть у сон,
У сниво черепах,
Де виноград чіпкий, як наглядач
Плантацій бавовняних влітку.
Ego (чи може Едо)
Як перстень срібний
Там, у сховку
У пивниці, що нагадує вертеп
Дочасний.
Якби хоча б промінчик,
Хоча б одну зорю – там, нагорі,
У чорноті. Де око
Шукає марно суть, опори, сенсу,
Мети для мрій.
Я залишив свої старезні черевики
Там – за дверима,
В які давно не стукали.
Ніхто, ніяк.
В скарбничку слів апокрифа
Кидаю замість флоринів
Залізні цвяхи.
(Світлина автора віршів. Написано, коли вересень довершився, а Сонце стало холодним.)
Сум віршів цього поета
не поливає голову студеними зливами,
не врізається в поле зору мертвими птахами,
що падають з неба,
не пече між пальців лавою відчаю,
а ллється тихим світлом на темні образи́
втіненої душі за столом Вічності.
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00