казці забракло зухвалості й болю
солодко, густо і надто нестерпно
я викликаю тебе до двобою
я – якраз те, найостанніше стерво.
злий егоїзм осідає в легенях
синь у очах – всюдисущий мій сторож
виграшем плюнеш, що перший, що геній
іншим – можливо. мені – пневмоторакс.
так, я вмираю. удруге, увосьме
виклик щоразу – пекучо й звабливо
чую цю силу й не стримуюсь досі
ти мені пекло, я тобі – злива.
ти схаменешся аж потім десь. зрада?..
просто побачиш: за спиною пусто
я крокувала не біля – позаду
був ти не світлом, а тіней згустком.
гра безкінечна. була. до сьогодні.
я проміняла безсмертя на правду
там, де був крок – лиш зчорніла безодня
там, де кохали – тепер лише крадуть.
