Букет трояндовий в піску
Лежить самотньо в хвилі слізній.
Ти сварку припини різку,
щоб потім не було запізно…
Я криками не захищусь –
Не бачу, справді, сенсу в цьому.
Ростуть бо квіти із дощу,
а не з розкотистого грому.
Слова складаю до ладу,
чи зрозумієш що із них ти?
Як ні, то вибач, я – піду,
бо ти не любиш ні на крихту.
Не хочу чути грубий крик
і звинувачення нервові.
Піду крізь осені вітри,
не завершивши цю «розмову»…
Зміню життя звичайний курс
(Хоч важко буде пережити!)
Та знай: назад не повернусь!
Лишу я хвилям білі квіти.
Подумай, а не гарячкуй,
Не кривдь, не ображай любові,
щоб не кровили на піску
слова образливо-тернові.
Замовкла. Враз забракло слів.
Дощ лоскотав обличчя: «Вперта!»
А ти стояв, мов онімів,
У хвилях розглядав букет той.
Обняв… і біль одразу вщух…
Ти певен?! Будеш вік любити?
«Не бути грому! Йти дощу!» –
А на піску сміялись квіти.
Чудова поезія! 
Всі люблять ласку,як і яскраве тепле сонце... 
