Ми навіть не знали, чия це весна і чиї у ночей наших ніжні були імена…
Ми навіть не знали, чия це весна і чиї у ночей наших ніжні були імена.
Ми тільки навчились мовчати. Нам лише здалося, що легко зростися думками.
Я просто ішла повз будинок, де дивні мурали твої. Хтось мені говорив: «Обминай!»
Я просто навчилась боятись того, що раніше уміла любить до нестями.
Якби хтось одразу сказав, що відвертість можлива тоді, коли ми вже за крок до межі,
Якби на стінописі наших бажань не відбились спотворені тіні скорботні,
Тоді б не були ми, напевно, тепер абсолютно близькі й назавжди безнадійно чужі.
Тоді б зрозуміла: усе, що стається із нами, не варто лишати на потім.
Не варто боятись втрачати усе, що колись видавалось важливим чи надто простим.
На міцність не варто життя випробовувать просто геройської смерті заради.
Важлива лиш ніжність. Вона назавжди. А потрібно – не думай, не снися, пробач, відпусти.
Ти дихай. Ти просто живи. Засинай. Прокидайся. Про мене хоч інколи згадуй.