Я писав про війну в той час, як її не знав,
І римував про смерть, поки її не зустрів.
Я чомусь, мов дитина, щораз гадав,
Що буде наступний медовий схід.
Я писав про безчестя, героїв і полум’я бою,
Там матір і син, сліпота і забуті могили.
Писав про волю, медалі й холодну зброю,
Поки справжня війна усе красномовство не вбила.
Я прокидаюсь від звуків пострілів,
Бачу розбиті повісті та українські пісні.
І це не кадр із фільму, не сторінка з коміксу -
Дивні речі кажу я ось так, при свічі.
Знаєте? В нас гітару і пензлі змінює гостра сталь,
Тут у сховищах народжуються діти.
Тут молитва та колискова під крик і плач,
І ніхто не чекає похвал ачи квітів.
Чорт забирай, яке ми маєте право
Себе називати господарями цієї землі?
Красти дитинство і юність вам наказує сам диявол?
Хто ви збіса такі, що не знаєте честі, а повні брехні?
І знаєте, ніколи я вже не пробачу
За історію вбиту і розстріляний гімн.
Нам не брати підбитих воронів зграйка,
Бо зарізаний спокій і спустошений дім.
І я обіцяю: так просто уже не втечете:
Для нашої пшениці добривом стануть ваші кістки.
Чорт забирай, чи чуєте нас, мізерні?
З он того поля зберуть врожай і сплетуть вінки.
