Десь там поле, за горою... Їдуть полем козаки!
А за лісом тихе море, засвітились маяки.
Поховали козаченька, непоставили хреста!
Там ридала його мати: Ех жорстока ти війна!
Забрала у мене сина, чоловік вмир на війні,
А тепер і мого внука, закували в кандали!
Неподумала жорстока:" Як це бути без стіни?!"
Що упала в рівне море, загорілись маяки!
Все палає тихо, рівно... Розбиваються судна!
Загорілось тихе море... Розпочалася війна!
Забрали його дружину, горді ляхи у полон...
"Продадут в гарем до турка, як дівчину із серпом"
Що зроблять з нею турки?! Не дівчина молода!
Чи буде вона рабиня?! Тая бідная вдова...
Проміняють на тканину, мов дешеви полотно.
Загнилось жіноче серце, та її вже всеодно...
Десь блукає, син єдиний, у кайданах на руках!
Забрали в нього свободу... Та ридати сліз нема!
Закували у галери - це єдини полотно!
Як потононе цей корабель, він піде із ним на дно...
Та тепер немає права, скільки хоче - стільки взяв!
"Забрали людей у рабство?": тихо ворог прошептав.
"Ми великі мусульмани! Батько турок, дід араб.
Сам пророк спустився з неба, з почестями нас вітав.
Ми стоптали всю Європу, навіть в Азію зайшли.
Забрали вашу свободу... Триста років ви раби!"
Заридала Україна, ллються ріки, сліз нема..
Це полились ріки крові, весь цей час іде війна!
Хтось ще бориться, вмирає... В руках шабля на коні!
А той, впавший на коліна, вже загинув на війні...
Заридали малі діти... Їхній батько неприйшов!
Та прибіг сивинький коник... Він приніс його шолом!
Щоб дружина не ридала, не чекала із війни,
Бо його гниючи тіло, вже забрали вороги!
Поховали десь у лісі, непоставили хреста,
Там ридала його мати: "Ех жорстока ти війна!"
