Ми просто хотіли жити!
Щоб в полі рясніло жито,
щоб наших дітей навчити,
як вірити і любити.
Ми знали, що буде завтра...
Читали дорожню мантру -
нам точно летіти варто,
туди де початок старту.
Щоб рухати свою мрію,
щоб знову зерно посіять
і мати таку надію,
що більш, ніж торік зумієм.
Ми чесно уміли жити!
Тримати в обіймах квіти
і дуже тому радіти...
Та раптом змінились титри...
Копаєм окопи з дідом,
примхливим отим сусідом,
що нас не терпів та звідав,
що краще за нами слідом.
Зібрали таку громаду -
в кремлі за столом не сядуть
й уперто чекаєм стадо,
що суне орківська влада.
Ми разом до кухні стали,
так ніби завжди стрічали
гостей величезні зали.
Якби нам колись сказали...
Не вірили б рідні вуха,
що вистачить того духу
терпіти такі розрухи
і кожну пораду слухать...
Ми стали міцна родина
за кожного: доньку й сина.
Бо це лише їх країна!
Незламна, одна-єдина!
Ми вас не хотіли чути,
ні бачити, ні збагнути
чому ви такі - з отрути?
Як можна ось так тонути?
Ми просто хотіли жити!!!
І будемо!!! Бо як квіти,
нас ніжно тримають світом...
Ваш попіл розвіє ж вітром...
А ми будемо жити вільно! 
