Чекаючи на мою страту, приходить вечір-кат,
Беручи своїми пальцями важкими принаддя сну,
Штовхае на бруківку, залиту
Галюцинаційним маревом сифілітичного натовпу,
Що відчуває особливий,
Невиліковно-присмерковий смак до вбивства чистоти.
І ріже..., вганяючи свого меча по самі груди,
Не витримуючи болі, кричу,
Ні, я не сплю, лише дрімаю у напівсні...,
Випльовуючи отруту зміїної ненависті,
Крадусь, не впізнаючи себе з-за спини.
Навіщо ця невимовна ніч,
Невибагливий сутінковий морок застиглих вуст?
Топлюся і знову в нескінченність виринаю,
Томлюся в нескінченнім каятті...
Надривний плач берез,
Прошепоче тихо ледь верболозу стогін,
Закутавшись у місяць, ляжуть спати
Вже так рано згаслі, непотрібні зорі...
Я тебе впізнаю по краплинам щастя,
Набираючи в долоні сріблом сліз цілющої води,
Ти мене відчуєш в похололих пальцях мук,
Не відпускаючи своєї ніжної руки...
04.04.2015
