Прокинувсь я від холоду в пітьмі.
Ще ніч. Матуся спить в старенькій шалі.
Не видно з вулиць світла на стіні,
Бо тут немає вікон – ми в підвалі.
Вже вісім діб тут вся моя сім’я.
І вісім діб я не читав нічого.
Тут темрява. Нема книжок. І я
Навчився подумки звертатися до Бога.
Помер наш кіт. Вже вісім днів нема.
Його вночі уламком розірвало.
Коли влупив по місту залпом «Град»,
В дворі на сніг сусідка наша впала.
Тулюсь до мами. Холодно мені.
Хотів, щоб мама розказала казку.
Вона втомилась, каже: на війні
Дорослими стають усі відразу.
Молюсь я, Боже, подумки тобі,
Щоб вижили усі, хто є в підвалі.
Ми вчора з дідом на отій стіні
Покійного кота намалювали.
Прости за все нас, Боже дорогий!
Повинен ти мені пообіцяти,
Що з України підуть вороги
І нас нарешті забере з підвалу тато.
Це не про вірш, а просто скажу. Дивилася по ТБ інтерв'ю з психологом. Головна теза: батьки повинні пам'ятати, що діти - це діти, не зважаючи на їхню поведінку чи показник сміливість.
Обійняти, заспокоїти, приголубити. Це розрадити і самих батьків. Бо складні часи. Батькам також треба розрада.