*****
Чи я поет, чи тільки ним здаюся,
Невтомно пишучи постійно вірші,
Яким я повністю душею віддаюся,
Чи то якісь з них кращі, чи то ‒ гірші?
Про це ж бо кожен власну думку має,
Коли візьметься він їх почитати.
Комусь в них особливого немає.
Хтось відповідь в них зможе відшукати.
Але, гадаю, що таки важливо
Те, що усі вони від серця линуть,
І рано чи то пізно неквапливо
До берега свого таки приплинуть.
Той берег ‒ розум і душа людини,
Яким прокинутись іще несила,
Адже сліпа облуда до краплини
Нещадно їх усіх заворожила.
І так заворожила їх щосили,
Що з цього стану й вибратись не можна,
Та звільняться, як наберуться сили,
Яка здолать облуду ту спроможна;
Як мудрості і сили наберуться,
Щоб серця і душі погасла спрага,
І враз до справи гідної візьмуться
В ім’я свого й усього світу блага.
Але, як щось у тебе не виходить,
Усе одно не слід рук опускати,
Бо ж той лиш до мети в житті доходить,
Хто вік вперед готовий прямувати,
Долаючи всі перешкоди доти,
Допоки до своєї цілі все ж не дійде,
Якої не досягне без роботи,
Бо сонце успіху лиш з нею зійде.
Євген Ковальчук, 29. 04. 2019
Мудрі рядочки. Дійсно від дару до писання не можна відмовлятися, бо це є потреба людської душі, яка теж хоче говорити і трохи побути собою у світі, де багато ілюзій і лицемірства...