Чомусь прикро усвідомлювати, що досить у зрілому віці перестаєш собою проломлювати стіни. З запізненням визнаєш, що душевне тіло втомилося голими руками обточувати гострі кути. Довгоочікуване втрачає своє значення та цінність і від втоми стає спокійніше.
Крок за кроком рухаєшся вперед і вже не зважаєш на зачинені двері перед собою. По старій звичці хочеться постукати і любою ціною відчинити та чомусь рука не піднімається. Не зупиняючись просто йдеш по своїй дорозі і не дозволяш собі озиратися. Серце б'ється вже в ритм і тільки пам'ять зціплює пальці в кулак.
Бувають миті, що хочеться розчинитись у просторі та розсіятись як дим. Пройти непомітно крізь скелю перепонів і стерти пам'ять. Зірвати обличчя з табло, кому хотілося вірити, знищити недосяжну безглузду надію, затоптати змарнований час. Хочеться зникнути за чужими плечима та загасити в собі світло.
Холодний розум та гаряче серце постійно нагадують, що двері твого світу завжди відчинені настіж і вже давно пора прикрутити на дверцята замок. Душа, наче загублена планета по свої траєкторії вимальовує хиткі оберти і рухається по своєму призначенню. Бережи себе, говорить внутрішній голос, бо це єдина енергія, яка дає потужну силу перепливати річку життя.
Таке відчуття, наче на плечах старе зношене пальто...
Лю ✒️
