Витає у дворі відлуння стужі,
Понуро місто мрякою укрито.
Дорогами вступаю у калюжі –
Вже з осені чекаю я на літо.
Присяду на хвилиночку у сквері,
Вдивляючись у хмар шалену зграю,
Й неспішно зі свідомості печери
Минулого картини випливають.
Пригадую переліски співочі,
Баштани і квітуче синє небо.
Замріявшись, свої заплющу очі,
І раптом опинюся біля тебе.
Ми вийдемо веселі на стежину
У сяянні вечірньої заграви,
Ти ступиш на незайману рівнину
І з усмішкою кинешся у трави.
Тріпатимуть вітри щосил волосся,
А цвіт омиє пахощами плаття.
В рогозі коло річки вмостимося,
Милуючись пишнотами латаття.
Лунатимуть пташині голосіння
І шепіт молодих зелених стебел.
Я стихну у останньому промінні,
Поглянувши замріяно на тебе.
У стумі чарівливій серед гаю
Зупинимось під клекоти лелечі...
Лишень оці моменти уявляю,
Як падає листок мені на плечі.
У спину повіває прохолода,
Поскрипують гіллям дерева дужі –
Вставати вже наказує негода
І далі йти, вступаючи в калюжі.
ІХ.21 р.
Красно дякую за щирий відгук! Не сперечатимуся з Вами, здається, із чистим позитивом я умію описувати лише літо, хоча осінь мені подобається теж. Все залежить від душевного стану)
Чудова пейзажно-душевна лірика! Ваші слова проникають в саме серце. І все ж, склалося враження, що осінь на Вас діє гнітюче. 
