І знову в нічній темряві свіча…
Тремтить в кімнаті роздумами тиша.
І хочеться так рідного плеча,
Опертися, хоча би трішки, лише.
Й тобі нелегко, знаю, та мовчиш.
Затінюєш усмішкою тривогу.
Та стійкістю відваги мене вчиш
І будиш тверду віру в перемогу.
Не відаєш, що може бути й в мить,
Та головне себе в строю тримати.
Ти впевненістю здатний запалить,
Бо ні на крок не можна відступати..
Нормально! – кажеш. Ніби й не в бою…
І в голосі - ні боязні, ні суму.
Та ніжно мовиш : Я тебе люблю!
Казкових снів, кохана, облиш думу!
Немає довго звістки… і щемить..
Тут зоряне видніється нам небо.
А десь, неподалік, воно димить…
Але гоню печаль, її не треба.
Й вітання запалить биття сердець,
Як новорічна ніч скрізь зазоріє.
І ти черкнеш з окопу: Молодець!
В обіймах слів твоїх мені тепліє.
Й я пригорну до себе телефон
Нехай звучать в повторі ніжні звуки.
З уявою, під мелодійний тон,
неначе обіймають твої руки.
Дзвіночок той на декілька хвилин,
Немов роман, написаний словами.
Вбирати буду довго його плин:
Усе, що залишилось між рядками.
Нелегко, але я усе стерплю.
Листаю дні, шукаючи просвіти.
І пічку, хоч дровами, розпалю,
Бо вже навчилась все на світі вміти.
Якщо ти там не мерзнеш в холоди
Й мене теплом душевним зігріваєш,
То ми не можем того не пройти?!
Духу в народі нашім не зламаєш.
Бо точно знаю, що душі тепло
Дасть силу побороти всі напасті.
Ми разом подолаємо те зло
Та заживемо в радості та щасті.