Того вечора я знову опинився в цьому кварталі. Я не знімав дівчаток – ну, може, зрідка, - але частенько просто приїздив сюди, мабуть, моє буремне дитинство нагадувало про себе у такий дивний спосіб. Чомусь любив прогулюватися тут, серед барвистих панянок із закличними усмішками – мені вони не здавалися ні огидними, ні вульгарними. Удома мене ніхто не чекав – а тут вони: якщо й не друзі, то, принаймні, гарні знайомі. Крім того, моя робота також сприяла, що дівчата, як і їхні сутенери, були зі мною надзвичайно приязними.
Я уже знав їх усіх; коли з’являлася новенька, це одразу впадало мені в око; так само, як і тоді, коли якась зникала. Вони були мені майже родиною, і я намагався знати усе про кожну з них.
Ось і того вечора я повільно їхав уздовж головної вулиці цього «Саду красунь», як його називали, - і раптом помітив її.
Що вона робила тут? Як сюди потрапила? Серед яскраво розмальованих, нав’язливо-жвавих дівчат вона була дуже тихою, дуже скромною. Здавалася янголом, що якось недоречі, випадково, завітав у цей божевільний, грішний світ.
Вона сиділа на розбитому ящику біля стіни, підібгавши під себе ноги, і неуважним поглядом дивилася перед себе. Мала такий нещасний, такий беззахисний вигляд, що у мене стислося серце.
Спочатку я подумав, що вона заблукала, потім – що їй ніде переночувати. Я виліз із машини, підійшов до неї і мовив:
- Привіт!
- Здоров! – коротко відказала вона, не підводячи на мене очей.
- Що ти тут робиш? – запитав я.
- А тобі як здається? – усе так само дивлячись поперед себе, мовила вона.
Я розгубився.
- Ну-у… - непевно промимрив, але не знав, що ще сказати. Ця дівчина тепер не видавалася мені такою беззахисною, однак іще більше мене зацікавила. – Ти заблукала?
Тут вона звела-таки на мене очі, і стільки здивування, змішаного з презирством, було в них, що я остаточно розгубився. Поки я стояв, як бевзь, і витріщався на неї, вона запитала:
- То ти чогось хотів, чи як? – голос, мов криця, а очі темні-темні, ніби нічне небо.
- Ходімо зі мною, - запропонував я, і одразу ж подумав, що це було по-дурному і вона мене відшиє.
Проте, на величезний мій подив, вона не запитала: «Куди?», «Навіщо?» чи ще щось. Просто підвелася, подавши мені руку, підійшла до мого джипа, почекала, поки я розчинив перед нею дверцята, залізла в салон і втупилася у свої нігті.
- Тобі є де переночувати? – запитав я, коли автомобіль рушив.
- Поки що не знаю, - якось непевно відповіла вона.
Я вирішив відвезти її до мотелю і забронювати кімнату на кілька днів. За цей час усе повинно владнатися, думав я.
Дівчина перестала роздивлятися свої нігті, натомість звернула очі на прибрану неоном нічну вулицю. Я час від часу кидав на неї погляди. Вона видавалася зовсім спокійною; й тіні тривоги не читалося на її свіжому, ще зовсім дитячому личку. Ніби це й не її незнайомець віз невідомо куди.
З вигляду вона була геть іще дитина; я б не дав їй більше сімнадцяти. Рожеві щоки, довгі вії, чорне пухнасте волосся… Зовсім не нафарбована, навіть губи не підведені. «Певне, з дому утекла… Підліток, що зробиш…» Вбрана була у просторий плетений червоний светр і такі ж просторі чорні джинси, уже добряче потерті на колінах. На шиї висіли ланцюжки, дерев’яні прикраси на шкіряних шнурівках, на зап’ястках – якісь безглузді браслети з бісеру. Словом, типовий підліток.
- Ми поїдемо у мотель, добре? – порушив я мовчанку.
- Ти господар, - вона стенула плечима, продовжуючи дивитися на неонову вулицю.
Здається, я не виклика́в у неї ніякого занепокоєння. Я не стримався і запитав її про це. Вона кинула на мене здивований погляд, з легкою іронією запитала:
- А ти що, коп? Чи бити мене збираєшся?
- Ні, - розгубився я. Моя відповідь взагалі-то стосувалася лише другого її запитання, але я не став уточнювати щодо своєї професії. Здається, поліціянти у неї не дуже в пошані.
- Тоді що за дурні питання?
- Та ні, просто… А ти що, не любиш копів?
- Я їм не довіряю. Маю на те вагому причину, - от і добре, що не уточнював, подумав я.
Ми підкотили до мотелю. За кілька хвилин уже були у кімнаті.
Вона сіла на ліжко і спідлоба подивилася на мене. Зачинивши двері, я присів поруч із нею. Вона не пахнула ніякими парфумами, і я відчував аромат її тіла. Було помітно, як під усіма дурнуватими прикрасами на її шиї ледь тріпоче жилка. Мені чомусь раптом так закортіло торкнутися її вустами… У голові паморочилося.
Здається, я сів надто близько, але вона не відсунулася. Лише підібрала під себе ноги й сиділа так, непорушно, зірко спостерігаючи за мною.
- Я навіть не знаю, як тебе звуть, - промовив я. Намагаючись боротися зі спокусою, відсунувся від неї сам.
- Можеш називати мене Міорою.
- Гаразд, Міоро, - зітхнув я, - мені вже час іти.
Я підвівся. Вона спостерігала за мною здивованим поглядом, але нічого не казала. А я відчував, що не можу все ж піти ось так; мені хотілося, так хотілося поцілувати ту блакитну жилку, що тремтіла у неї на шиї! І вуста її – рожеві і пухкі. І очі…
Я поклав долоню на руки, які вона склала на колінах. Міора не відкинула моєї руки, не запитала обурено, що це я собі дозволяю, лише так само мовчки сторожко спостерігала за мною з-під своїх довгих чорних вій.
А я уже втрачав владу над собою. Аромат її тіла паморочив мені голову; а те, що вона не чинила ніякого опору, розпалювало мене ще більше. Я схопив Міору за волосся і припав вустами до її вуст. Цієї миті я найменше клопотався тим, що ця дівчинка, певне, неповнолітня, що, цілком можливо, вона ще не знала чоловіка, що я спокушаю її і, як поліцейський, нестиму за це подвійну відповідальність. Я не думав навіть про ніжну шовковистість її шкіри, що пальці мої уже відчували на її плечах… Я взагалі не думав, просто віддався відчуттям.
Повний текст оповідання можу вислати на електронну пошту.
ID:
973873
ТИП: Поезія
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 15.02.2023 10:32:45
© дата внесення змiн: 20.10.2023 05:45:05
автор: Анно Доміні
Вкажіть причину вашої скарги
|
і таке буває...
