Як я свої заплющив очі,
За мить, узявши міцно в свій полон,
Несе, немов на крилах ночі,
Мене в світи незвіданії сон.
Все може статися у ньому
І навіть те, що в дійсності – повік,
Лікуючи і біль, і втому
В положенні заплющених повік.
Цілком загрузнувши у нього,
Я тут же забуваю про усе,
Сховавшися від світу всьóго,
Що часто біль нестриманий несе.
Є я і він, і більш нікого,
Хто б раптом міг порушити його.
Для час є. Є й для нього.
І не змінити нам повік того.
Але й чи слід, якби можливість
Таку ми набули б у певний час?
Та ж ні, бо певная важливість
Є в всьому, що оточує всіх нас.
І винятком не є сон в цьому,
Адже це час, коли відпочива
Все наше тіло із душею в ньому:
І спина, й ноги, й руки, й голова…
Аби спочивши, сил набрати
По самі вінця, до кінця, цілком
І знов почати працювати,
Розставшись після того вже зі сном.
Тому сон довелось нам мати.
Адже призначення є усьомý.
Нам завжди слід це пам’ятати
Й достатньо часу приділять йому.
Євген Ковальчук, 15. 03. 2020
