/притча/
Зупиняється час… Знову тиша навколо…
Тут згорьована Совість заніміла й мовчить,
Її свідки останні поставали у коло –
Похоронять її… Мить…Іще мить.
Підвела кволе тіло, попросила води.
Реготіли й дивились у змучені очі.
Своє листя скидали побляклі сади,
День поник й став темнішим від ночі.
З неба з болем дивився Всевишній,
Очі Совісті змучені бачив,
Омофор взяв у руки, як крижму,
І накрив її вже лежачу.
До людей Бог промовив суворо:
– Ви забули, хто світ цей тримає?..
І здригнулися люди, підняли очі вгору:
– Святі Правда і Совість – ми знаєм.
– Так чого ж, осквернивши Совість,
Ще й плюндруєте тіло її.
Сонце кидало з неба вам промінь
Й не згубитись просило в імлі.
Що ж ви робите, люд окаянний?
Як без совісті в світі вам жить?
Не топчіть її квіт осіЯнний
І водиці їй дайте попить!
Підвели люди очі на Бога
Й зрозуміли, що кара гряде,
І до пекла веде їх дорога,
Їм диявол печать накладе.
Опустошені душі мовчали,
Кам’яніли від болю серця,
А навколо лиш змії сичали –
Був початок страшного кінця…
Раптом дружно підбігли до Совісті,
Піднесли їй води з джерела,
Оживили, як квітку напровесні,
Із людьми щоб довіку була.
