Збираюся розсипана й розбита
І конвертую у натхнення лють.
Ще й досі залишаюся відкрита,
Зціливши душу, у яку плюють.
Себе відбудувавши по цеглині,
Виходячи з логічного кута,
Здіймаюся угору по драбині
На дах, де можна пестити кота,
Де всі птахи великодушно мудрі –
Дратує слух не справжній їхній спів.
Я залипаю, мов в цукровій пудрі,
Де бридко, аж до скреготу зубів.
Між брухту зайвих ком і тавтологій,
Між галасу невлучних фраз і нот,
Знов оживатю на щоці вологій,
Боюся ампутації чеснот.
Слова промовивши разів зо двісті
Про те, що щастя вибір, а не дар,
Прислухаюсь, почую добрі вісті,
Розгледівши свій шлях у світлі фар.
Хоч власний приклад іноді дратує
І грає на повторі в голові –
Моя свідомість знов-таки блефує,
Щоб приховати карти неживі
І тягне на останньому ресурсі
Мене в такі жадані вихідні.
Збираюся, хоч досі ще не в курсі,
Скільки всього лишилось у мені.
