Без упину летять під ноги весни цвіт,
Ніжно виспівують птахи над головою,
Теплі промені сонця визирають між віт,
Бажаючи до заходу просто побути собою.
Не втихають постріли, не згасає вогонь,
А весна все біжить замінованим полем,
Щоб торкнути прохолодою своїх долонь
Спраглі серця, по вінця наповнені болем.
Поспішає за променем, не спиняючи рух,
Хоч й приставили зброю їй вже до скронь,
Піднімаючи людський дух з руїн і розрух,
Й тихо засіває між знемоги надію либонь.
Вікторія Болібрух