Якось місяць при нічній порі
Любо залицявся до зорі,
Що на темнім небі поряд з ним
Сяяла яскраво осяйним
Світлом: «Зоре, зіронько моя,
Ой, яка ж прекрасная твоя
Та краса, якою ти гориш,
Сяєш, світиш, блискаєш, зориш!
З миті першої, коли тебе я вздрів,
Стримати не можу почуттів,
Як вогонь, гарячих і палких
І водночас ніжних, чарівних,
Що з’явились в серденьку моїм,.
Та бракує місця в ньому їм.
І тому до серденька твого
Линуть птахою, аби його
Лагідно зігріть в холодну ніч,
Вигнати назавжди з нього пріч*
Темні почуття, оті, які
Із твоїх віч сльози прегіркі
Литись змушують рясним дощем,
В серці поливаючи біль, щем,
Щоб у ньому їм рости й цвісти,
Щоб ще більш від них страждала ти».
Й зірка місяцю відмовить не могла,
І взаємністю йому відповіла.
В час, коли приходить ніч, з тих пір
Світяться на небі безліч зір
З місяцем, а серед них й та теж,
В котру місяць закохавсь без меж.
*Пріч – діал. Геть
Євген Ковальчук, 30. 08. 2020
