Так проходить весна – так вростає корінням в могили емоцій.
У країні, де слово не вірить собі, де порубаний в на́чинку час,
добудовую зірвану сутність, вшиваючи опції в кожному кроці
і з'являючись на попелищах, у скле́пах, як за́вжди, невчасно.
Я гашу їх, що сказані мною без меж між метафорою і фальшю.
Тіньові апогеї некрозу мені вирізають нові ізотерми в долонях.
В кисло-затхлих обірваних днях між чужими своїми і нашими
залишилась лиш істина – вбити найменший душевний прояв.
Заборонено дихати. Щоб душу не видати – не видаватись,
за історію світу сховати лице, у глибини рекламної пам'яті.
Там ввижається сонце сліпе, в видноколі німіючих записів,
що стирають твою біографію, поки ти усебічно зайнятий.
Так проходить зима по втомлених м'язах ослаблого серця.
І зір зоряно тане щоранку, вбиваючи радіо внутрішніх діалогів.
В лігві часу загублено надто багато – додому уже не вернеться
той, хто падав з зірок імітуючи щастя, життя і розмову із Богом.
Виплюнь синтаксис в сонячну гільйотину ранку, на ранки березню,
на відкриті порожні тунелі, що лізуть під берег дірявими венами.
У кімнаті задушливій, вголос закашлявшись: "Знову мерзну я," –
відпусти вже цю роль переношену й вийди з людського племені.
лютий 2021р.
