Брате, скажи, скільки янголів було залучено,
В час, як душа твоя йшла у просторі степи?
Стільки сердець тепер стало криваво розлучено,
А у півмісяця, щось, дуже гострі серпи.
Чом твоя доля покликана бути трагічною?
Образ твій зіркою сяє, але вдалині.
Мушу тебе пам’ятати я пам’яттю вічною.
Скільки віків у тій вічності знати б мені.
Ми розмовляли з тобою лише українською:
Досі ще чую твій, надто-останній, «Привіт».
Стану тепер каменюкою - бабою Скіфською,
Щоб нагадати про тебе за тисячу літ.
Хай поростуть сон-травою від мене й до лютого,
Всі бідолашні, покинуті мною, стежки.
Вже все одно, бо не можна забути забутого,
Ти ж — проростеш, через серце моє, у книжки.
І не спалити, не знищити більше, ні виперти,
Бо розлетяться слова, а слова не горять.
Не народився ще той, кому вдасться то витерти.
- Брате, ти чуєш? До тебе лелеки летять.