Жінка лежала з тим безглуздим котом і безтурботно посміхалася.
Задзвонив телефон. Чоловік миттю схопив слухавку, боячись, що вона прокинеться. Жінка ж продовжувала солодко посміхатися уві сні.
Кота Аліса підібрала вчора на вулиці. Виходила з під'їзду й побачила його. Бліде забарвлення, якесь блондинисто-руде з додаванням коричневого. Шерсть зухвало стирчала навсібіч, даючи зрозуміти, що не такий він вже й простий цей кіт. Тільки ось очі видавали відчайдушне бажання бути комусь потрібним і безвихідь від того, що навряд чи хто забере його в двадцятиградусний мороз (шерсть, глисти, короста. що там ще так лякає цих людей?) У неї щось мимоволі стиснулося в грудях, не давало пройти повз. А ще - очі, не очі навіть, а світлофори, які зупиняли, подаючи сигнали: "SOS"! Коли кіт зрозумів, що Аліса його не візьме, він зробив останню спробу: став на задні лапи, а передні підняв догори.
"Неначе здається в полон, - гірко подумала вона, і їй зробилося прикро. - Ми стали байдужими й холодними, як погода на вулиці".
- Ходімо чи що? - запитала кота, змінивши курс на 180 градусів.
Той мовчки поважно поплив за нею, піднявши хвіст мітлою, і, мабуть, засоромився своєї хвилинної слабкості.
Двері до квартири чомусь не відчинялися. "Знову замок", - подумала Аліска й зателефонувала за інерцією своєму колишньому. «А кому ж іще?» - безнадійно зітхнула.
Колишній з‘явився не запорошився за годину. Вони з котом встигли замерзнули в холодному коридорі під’їзду. "Пір'я чистив", - подумала, але нічого не сказала. Двері не відчинялися, той довго топтався й возився з ними. А може, й не хотів, щоб Аліса потрапила додому?
- Гайда до мене, завтра розберемося, - командував він і рушив з під’їзду. Аліска покорилася й пішла за ним, кіт знехотя плентався вслід, щось незадоволено бурчачи своєю котячою: "Ня-я-яв!"
- А це що таке? Кіт? - обурено зашипів колишній. – Розсадник сифілісу, триперу, гонореї?
Вона відсахнулася. Раптом згадала все, що в нім дратувало. "Фу, - подумала Аліса, - і на цю людину я витратила стільки часу?» – та рішуче взяла курс назад. Кіт схвально посунув за нею.
- Ти що, - кричав колишній, - забула, що у мене алергія на котів?
"У тебе й на людей алергія", - знову подумала Аліска, згадавши, як він ретельно перемивав черевики, туфлі, сандалі всім її друзям і знайомим, тільки ті ступали на поріг. Він брав взуття з рук очманілого гостя, демонстративно ніс його до у ванної й ретельно тер підошву. Після такого прийому гості стали з'являтися в них усе рідше й рідше, незабаром їхні візити зовсім зійшли нанівець. І одного разу вона виявила, що все коло її знайомих звузилося до колег по роботі. Удома ж панував Він - пан Его. Це Він - генератор геніальних ідей і планів, це Він - ну дуже акуратний, а вона тільки розводить бруд у квартирі, це Він - тонкий, ранимий, чуйний, з блакитної, так, з блакитної глини зліплений.
Аліску ж він узяв з «грязі». "З грязі та в князі", - любив жартувати не в настрої.
- Я передумала, - чітко сказала вона. - Уже не потребую твоєї допомоги. Вибач.
- Не капризуй, як мале дитя, - усе голосніше казав він, виходячи з себе.
Вона чомусь узяла кота на руки, неначе той міг захистити її в цьому напівтемному під'їзді від колишнього.
- Та викинь же врешті-решт цю брудну тварюку! –він уже не міг зупинитися.
Аліска подумала, що вже ніколи не розлучиться з котом, який по-свійськи притиснувся до неї.
Знизу почулися кроки. "Сусід з 20 квартири", - зрозуміла. Той завжди справляв на неї досить незбагнене враження. Погляд сусіда був важким, дивився він на неї завжди якось спідлоба, ніби вивчаючи. І цього разу суворо поглянув на дивну трійцю: колишнього, що не прочах від крику, Алісу, трохи перелякану (сусіди слухають!), але настовбурчену, як синиця перед дощем, і кота, рудого та блондинистого, як і вона. "Диви, схожі", - подумав про себе сусід.
-Так, що тут відбувається? - звернувся він чомусь не до чоловіка, а до неї. - Допомога потрібна?
І вона раптом (сама не очікувала від себе) сказала: «Потрібна!»
-Чоловіче, а не пішли б ви звідси геть? - грізно протрубив сусід (атлетичною будовою й переконливим басом Господь його не скривдив).
Колишній раптом якось стиснувся. Його красиве обличчя відразу зробилося ображеним, навіть трохи жалюгідним, потім на зміну цьому виразу прийшла злісна гримаса.
- Та ну вас усіх з вашим безглуздим котом! - кинув їй в обличчя і, обернувшись спиною, став швидко спускатися сходами. Через мить він випарувався, нібито й не було тут ні скандалу, ні його.
Аліса мимохіть розглядала сусіда. Міцна статура, трохи важкувате підборіддя, губи… на цьому місці вона збентежилася. Усе той же погляд спідлоба, але тепер сусід був схожий на задиркувате хлопченя, що подобалося колись їй в школі (той тягав її портфель та іноді проводжав додому).
У погляді чоловіка з'явилася зацікавленість.
- Ну що, так і стоятимемо? - гаркнув він.
- А що?
- Ви чомусь не піднімаєтеся до себе. Щось сталося? - запитав уже м'якше.
- Двері заклинило.
-Тоді ходімо до мене. І без заперечень!
Аліска й не думала заперечувати. А навіщо? Їй раптом стало якось так легко, як в дитинстві. І просто.
- Але в мене кіт.
- Здався вам цей кіт. Кіт як кіт, рудий, як і ви, схожий на господиню, - уперше усміхнувся він.
Від його відкритої, незахищеної усмішки їй захотілося співати. Чи сміятися.
- Ходімо до вас. А килимок знайдеться? - уже усміхалася Аліска.
- Який килимок?
- Ну, килимок під дверима, на якому я спатиму?
- До цього, сподіваюся, не дійде, - усмішка його стала ширшою.
А вона пливла й розчинялася і в його усмішці, і в сіро-блакитних очах.
А потім вони пили на кухні чай з бутербродами (а що у неодруженого чоловіка може бути вдома, як не бутерброди), реготали до сліз над його розповідями, над її пригодою та просто тому, що їм було добре вдвох.
Пізніше він постелив їй на дивані, а сам пішов до іншої кімнати. Кіт після теплого прийому та блюдця свіжого молока вклендався на канапку, сонно пригніздився біля її ніг і, звернувшись калачиком, поринув у свої котячі сни.
Аліса лежала з цим безглуздим блондинистим котом, а чоловік сидів у сусідній кімнаті й думав, що нарешті його друг заспокоїться, перестане сватати для нього чергових лялечок. Сьогодні він знайшов свою сім'ю, і не за сімома морями, а двома поверхами вище. "Треба ж… Нехай сплять", - бубонів про себе. – Завтра неділя".
ID:
991784
ТИП: Проза
СТИЛЬОВІ ЖАНРИ: Ліричний
ВИД ТВОРУ: Вірш
ТЕМАТИКА: Філософська лірика
дата надходження: 20.08.2023 22:57:22
© дата внесення змiн: 20.08.2023 22:57:22
автор: Лариса Журенкова
Вкажіть причину вашої скарги
|
