«У вузькім прямовиснім
урвищі дня…»
(Пауль Целан)
Пригостив необачно
Трунком, зробленим з крапель дощу
Та пелюсток мигдалю,
Дивака меланхолій П’єро –
Сновиду міста кленового листя,
Співрозмовника блідого лилика.
Поділився черствим окрайчиком
З потріпаним сумним опудалом,
Дерев’яне серце якого дірявлене
Навесні сталевим ножем алегорій.
У глибини холодних рік,
Що течуть на північ від снів,
Я кинув камінь важкий
Своїх зранених спогадів:
Нашкрябав на тому камені
Ієрогліфи – напис
Про те, що немає мети,
Є тільки шлях – порожнечами.
Той камінь проковтнула
Риба-тінь: сіра як дотик,
Що залізним хвостом
Каламутить непевний Час
Лускою колючою
Торкається вигадок –
Риба ріки,
Що тече на північ від серця:
У холодній воді бистрини
Погасили люди мовчання
Свічку прадавнього болю:
Тепер морок пульсує числами,
Тепер фатум наче сліпе дитя
Шукає навпомацки
Мармурове пророцтво.
Як багато цікавих наповнених образів... І не сумно від того, а бентежно і цікаво, адже, все, що маємо на цій землі - то шлях і саме його незвичність і парадоксальність сповнює наше існування сенсом.
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за розуміння і такий змістовний і цікавий відгук!
Таким є сьогодні життя: Шукаємо навпомацки мармурове пророцтво...
Прекрасний верлібр, глибокий, вдумливий в мигдалеву сучасність з трунком відчуття дірявлених сердець... Дякую Артуре. То скільки ж зараз років нашому ветерану пану Шону Маклеху?
Артур Сіренко відповів на коментар $previous_title_comm, 01.01.1970 - 03:00
Дякую за відгук! А нашому другу ірландському поету Шону Маклеху вже 109 років. Але він і досі бадьорий, досі пише....